А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пандем" (страница 6)

   Розділ сьомий

   Перші прийшли Кімові батьки, статечно сіли рядком на диван, і Ярина повела з ними світську бесіду, тоді як Кім нарізав скальпелем ковбасу, шинку й жовтуватий щільний сир. Світле лезо відрізало рівнісінькі, прозорі, ідеально правильні скибочки: Кім перебував у стані лютого зосередженого куражу. У якусь мить подумав зі смутком: наче перед операцією…
   Гості не знали, навіщо він їх збирає. Ніколи досі маленька квартира не вміщала всієї розмаїтості Кімових та Ярининих родичів. Батьки, одержавши запрошення, трохи стривожились; Олександра здивувалася, Лера насторожилась, а Дарина взагалі силкувалася відмовитись, повторювала, що дитина нервуватиметься, що малій буде незручно і що вони ще ніколи не ходили з Іванкою в гості.
   Коли заявилася Олександра з сім’єю, в маленькій квартирі стало тісно. Шурка посадовили малювати на кухні, на вільному від приготувань краєчку стола. Сашко подався курити на балкон, і Кімові було б спокійніше, якби він звідти не повертався. Олександра під виглядом господарської допомоги спробувала вивідати в брата, що сьогодні святкують; Кім чесно пообіцяв розповісти все, щойно велика родина збереться за столом. Дещо розчарована Олександра втратила всякий інтерес до нарізання фруктів, повернулася в кімнату й – Кім чув крізь причинені двері – заходилася розповідати деталі чергового бульварного скандалу. Мама встигла двічі сказати: «Треба ж таке!», Ярина один раз: «Нічого собі!», – як у двері знов подзвонили, і виявилося, що це Яринин брат Костя з дружиною Дариною і з дитиною, що пхинькала в рюкзачку.
   – Тут стільки народу, – приречено сказала Дарина уже в коридорчику. – Я казала. Іванка не засне.
   – Укладемо її на кухні, – запропонував безтурботний Костя. – І нехай спить.
   Іванка дуже до речі розревілася; Дарина нервово почала вивільняти її з Костикового рюкзачка, але заплуталася в ремінцях і зламала ніготь об карабінчик. Костя добродушно потрушував дочкою, і з кожним трусом вона ревіла ще пронизливіше; Кім одсунув Дарину, саму вже готову розридатися, взяв небогу на руки й показав підвіску на люстрі – червоного з золотом танцюриста, якого Ярина виліпила позаторік. У руках у танцюриста дзенькали мідні дзвіночки; Іванка заспокоїлася й забажала схопити іграшку. Люстра захиталася, Кімова мама злякано скрикнула, балконні двері відчинилися, пропускаючи пропахлого димом Сашка, і Дарина щосили закричала з коридорчика:
   – Зачиніть балкон! Дитина недавно хворіла!
   Остання прийшла Лерка – з роботи, з уроків, і одразу попросила дати їй щось погризти, хоч би яблуко.
   Зрозуміло, було тісно. Зрозуміло, довелось принести табуретки з кухні; розсаджуючи гостей, Кім прислухався до тиші в собі, до дивної тиші, якої не могли порушити ні шум од совання стільців, ні голоси, ні сміх, ні дзенькіт посуду – усе це звичне щоденне тло, миле й нудне, звичайне до останньої нотки, голос життя, що, можливо, існує останні секунди перед тим, як назавжди змінитися.
   Майже всі вони щось передчували. Мама тривожилася за Кіма: їй справедливо здавалося, що збори родичів під одним невеликим дахом можуть означати не тільки радість, але й Велике Рішення, а всі великі й несподівані рішення рідко бувають особливо веселі. Тато ставився до справи простіше: з його натяків Кім зрозумів, що той чекає звістки про двійню (а якщо пощастить, то й трійню), яку виявили в Ярининому животі за допомогою ультразвуку. Олександра, на відміну від інших, була прекрасно поінформована про дивні події, що заполонили стрічки новин, про розквіт науки шарлатанії, про звільнення лікарів, про провидців, які, зрозуміло, пророчили нинішню хвилю зцілень ще позаторік (а дехто й десять років тому); знаючи це, Олександра напружено чекала, коли Кім усе прояснить. І Лерка теж нервувалася – судячи з її обличчя, вона сподівалася почути від Кіма, що його призивають в армію, або що він їде на край світу, або що він невиліковно хворий. Дарина переймалася тільки дитиною і більше нічим; Сашко, який мав феноменальний нюх, поглядав на Кіма недовірливо й похмуро: навряд чи його дуже турбувала Кімова доля, проте він думав, і небезпідставно, що приготована Кімом новина може зачепити і його. Костя був голодний і прагнув скоріше випити, Ярина, яка трохи розгубилася від такої навали родичів, шукала штопор, який лежав прямо перед нею на скатертині, а Шурко махав ногами й складав кораблики з серветок.
   Після звичайної в таких випадках штовханини й облаштування всі нарешті сіли за стіл, пліч-о-пліч і коліно до коліна. Ярина розмістилася за столом на чільному місці, по праву руку від неї сиділи Олександра, Шурко та Кімові батьки, по ліву – Лерка, Сашко, Костя й Дарина (Іванку посадили навпроти Ярини у високому дитячому стільчику, що вже кілька місяців зберігався в Кіма у коморі). Кім сидів практично у дверях.
   – За що п’ємо, Кімчику? – недбало спитала Ярина.
   Йому хотілось її заспокоїти, проте він не міг.
   – На все свій час… Спершу попоїмо, відпочинемо… розслабимось…
   Лерка спохмурніла. У Кімових словах вона побачила приховане підтвердження найгірших своїх очікувань. Щоб підбадьорити жінку й сестру, Кім устав, тримаючи перед собою наповнений келих:
   – Випиймо… за нас, за всіх, за дітей… зокрема майбутніх… бо з нами, і з дітьми, все буде дуже добре. Значно краще, ніж було.
   Його тост породив цілковите мовчання. Навіть Костя, який уже встиг набити рота ковбасою, навіть Дарина, яка самовіддано годувала Іванку морквяним пюре, не могли пропустити підтексту, що чувся в Кімових словах мимо волі оратора. Навіть Шурко перестав хлюпати солоним помідором і здивовано витріщився на дядька.
   – Кімчику, – сказала мама, руйнуючи нарешті в’язку тишу. – Щось сталося? Ти б одразу сказав, усе-таки…
   Він засміявся:
   – Що ти, мамо, все добре… Те, що сталося, – це… скоріше чудово, ніж погано…
   – Правда? – примруживши очі, поцікавилась Олександра. – Тоді введи нас у курс, а ми вже самі оцінимо, чи дуже це, гм, чудово.
   – Ти здоровий? – уривчасто запитала Лерка.
   Кім допив свій келих. Поставив його на стіл:
   – Я здоровий. І всі мої пацієнти одужали. І ніхто з вас не хворів за минулий тиждень… Навіть Іванка, – він подивився на небогу, щоки в якої округлилися, підперті зсередини морквяним пюре, – одужала моментально, і ніхто не зрозумів чому…
   – А в мене зуб перестав боліти, – радісно сказав Шурко. – Я так боявся йти до лікаря. А він сам перестав. Ага!
   – Це які такі цілителі нас пожаліли? – неголосно запитала Олександра, акуратно чіпляючи виделкою пружний огірок кольору хакі. – І при чому тут ти, Каманський, ти ж у нас лікар, ти в чудеса не віриш?
   – Я більше не лікар, – сказав Кім, знову наливаючи собі вина.
   Тато трохи не вдавився бутербродом. Мама ляснула руками, і на її лиці було написано: ну що я казала?!
   – У світі більше немає лікарів, – сказав Кім у новій тиші, цього разу не в’язкій, а дзвінкій, мов скло. – Бо немає хворих. Нікого лікувати. Всі одужали… А крім того, якщо ви помітили, по цілому світі припинилися війни. За минулий місяць не було нічого… такого… ніхто не підривав, ніщо не руйнувалося, ні терактів, ні повеней…
   – Клас, – сказав захоплено Шурко.
   – Та-ак, – протягла Олександра.
   – Я щось таке чув по ящику, – поважно повідомив Костя.
   Іванці нарешті набридло пюре, і вона залементувала, відвертаючи перемазану пичку від невблаганної мельхіорової ложки.
   – Де соска? – заметушилася Дарина. – Тут щойно на чистому блюдці лежала пустушка… Де?
   – Я не божевільний і не істерик, – Кім усміхнувся до Ярини. – Власне, я хотів, щоб ми зібралися сьогодні всі разом… І випиймо за майбутнє, яке обов’язково настане, але зовсім необов’язково буде таке, як нам тепер уявляється. Набагато скоріше, ніж ми думаємо… І геть по-іншому…
   Він випив сам-один. Усі дивилися на нього (крім хіба що Іванки, яка гатила по столу гумовим зайцем, і Дарини, котра намагалася цього зайця вгамувати). Та тільки Шурко дивився з безумовною радістю.
   – Кімчику, мені здається, що ти драматизуєш, – розважливо сказала мама. – Те, що сталось у вашій клініці… Це, звісно, феноменально і все таке, але будь-який феномен має розумне пояснення. Воно є, просто його не завжди видно. Наприклад… – і мама затнулася.
   «Ну що ти хочеш, щоб я ще сказав?»
   «Нічого. Сядь і спокійно попоїж».
   – А тепер їжмо, – сказав Кім, опускаючись на свій табурет. – Сядьмо й спокійно їжмо, ми ж так рідко збираємося разом… Шкода, що тільки за столом, ми могли б, напевно, піти пограти у футбол… погуляти в лісі, дітям було б корисно… у театр там чи в музей… а ми тільки за столом, – він махнув рукою й підчепив виделкою маринований гриб, точніше, спробував підчепити, бо гриб, звісно ж, вивернувся.
   – Кажуть, після тридцяти в житті людини настає чергова криза, – повідомив Сашко під дзенькіт виделок та незадоволене Іванчине бурмотіння.
   – Та ну тебе! – буркнула Олександра.
   Іванка раптом перестала обурюватися. Підняла голову, обвела присутніх ясним здивованим поглядом – і розсміялася, ніби її легенько лоскотали.
   – Моє сонечко, – зворушилася мама.
   – Більшість людей підсвідомо хочуть відповідати чиїмось очікуванням, – продовжував, ніби між іншим, Сашко. – Людина – це те, чого від неї чекають… Чекають успіхів – отже, треба кров з носа досягти успіхів. Лізеш нагору, обдираєш лікті, майже доліз до вершини, а гора раптом зникає…
   Сашко хотів ще щось сказати – та враз осікся. У його глузливих очах, спрямованих на Кіма, з’явилися збентеження й страх.
   Кім нарешті наколов гриба на виделку. Проковтнув, не відчувши смаку.
   Мама намагалася розбити тишу, голосно й дбайливо поповнюючи тарілки. А й справді, чого ми бачимось тільки за столом, подумав Кім. Чого їжа для нас така важлива?
   Іванка тихенько гралася своїм зайцем, водила пальцем по столу, муркотіла під ніс, ніби співала; от уже кілька хвилин вона поводилася так зразково-показово, що Даринина хвороблива опіка дещо ослабла, наче канат провис. Дарина нарешті відвела погляд од щокатого доччиного личка, нарешті помітила незвичайну тишу за столом – і впівголоса спитала Костю:
   – А що сталося?
   – Нічого, – відгукнувся Кім з набитим ротом. – Ми просто їмо. Пригощайся й ти.
   Сашко вже не дивився на хазяїна. Кім бачив, куди спрямований його погляд: усередину голови. Кім бачив, як повзуть униз кутики Сашкового рота, як стискається рука, що лежить на краю стола.
   «Пандеме?»
   «Усе добре, Кіме, їж».
   – Сашо, – почала мама, звертаючись до Олександри. – Ти щось розказувала про цього хлопця, що погоду веде… Що вечірня газета йому позов пред’явила. То, може, ти закінчиш, цікаво ж…
   Маму анітрохи не цікавили деталі того, що сталося з погодним ведучим. Олександра глибоко зітхнула:
   – Ну, загалом, так. Шурко… Може, ти поки що помалюєш на кухні? Чи набрати тобі води в тазик, і ти кораблики попускаєш?
   Шурко повільно перевів погляд з матері на бабусю й назад. Озирнувся на Кіма; в очах його наростало сум’яття.
   – Ма… – сказав він слабко, торкаючись пальцями потилиці. – Отут… ти щось відчуваєш?
   – Ні, – здивовано відгукнулася Олександра. – Що?
   Шурко раптом усміхнувся:
   – Ой… Слухай, як цікаво… Я зараз… – він звично пірнув під стіл, протупотів рачки до виходу, вибрався з-під скатерки поруч з Кімовим коліном і почалапав на кухню – в одному Ярининому капці.
   – Що це з ним? – спитав тато.
   – Пустує, – з прикрістю припустила Олександра.
   (Наче хтось інший, не дуже знайомий, узявся за складну операцію, підготувавши Кімові роль спостерігача; Кім ненавидів подібні ролі, як на початку свого водійського стажу ненавидів таксі за те, що там не можна сісти за кермо.)
   Олександра раптом насупилася. Різко стисла губи й точнісінько повторила Шурків жест – торкнулася пальцями потилиці.
   – Що з тобою? Голова болить? – стривожилася мама.
   – Н-ні, – пробурмотіла Олександра. Взяла свій келих і зробила глибокий ковток.
   Кім подумав: як вона зараз схожа на Лерку. За роки, що минули після дитинства близнючок, він звик, що вони різні, але тепер Олександра, яка бездумно ковтає вино, зробилася дзеркальним відображенням сестри, що сиділа навпроти і насторожено переводила запитальний погляд з Олександри на Кіма й назад.
   Іванка співала без слів, самозабутньо й щасливо. Інші мовчали.
   – Гості! – Кім устав. – Я зібрав вас, щоб показати…
   І замовк. Фраза вийшла самовпевнена й пафосна: наче це він привів Пандема, ніби Пандем – його провина чи його заслуга…
   – Що показати? – обережно перепитала мама.
   – Показати, який сумний був би світ, якби в ньому не було нашої родини, – поспіхом пожартував тато.
   Олександра поставила порожній келих до себе в тарілку, між двома шматками риби. Похитала головою, ніби намагаючись витрусити незваного співрозмовника разом з новою світобудовою; мама стривожилася й хотіла знову про щось запитати, але завмерла з роззявленим ротом, і Кім, дивлячись їй у вічі, побачив, як вивітрюються думки про Олександру й про Шурка, як опускається рука, що механічно потяглася було взятися за серце.
   – Стривай, – сказала мама, коли тато поклав їй руку на плече.
   Тато – не зачеплений ще Пандемом – озирнувся на Кіма, ніби чекаючи пояснень; Кім розвів руками, але сказати нічого не встиг: тато підстрибнув на стільці, як людина, під якою виявилася оса. Погляд його повернувся всередину, і Кім зрозумів, що в цій розмові він третій – зайвий.
   – Ня! – проголосила Іванка. – Па-ня!
   – Розумниця! – зраділа Дарина.
   Сашко сидів, витріщивши очі. Лерка косилася на нього з дедалі більшим страхом:
   – Кімчику, тобі не здається…
   – Чого ніхто не їсть? – нервово поцікавилась Ярина і не вгадала: одна людина все-таки їла, і це був Костя. Не розбалуваний домашньою кухнею, колишній інженер наминав м’ясний рулет з сушеними сливами, і все, що відбувалося поза його тарілкою – за золотавим обідком, мов за кордоном, – не привертало Костикової уваги.
   – То що ж сталося з тим ведучим погоди? – знову заговорила Ярина, і голос її звучав жалібно.
   – Тату, – покликала Лерка. – Ти про що… Послухай, ма…
   У цю мить хвиля перетворень, що затопила вже більшу частину кімнати, накрила й Лерку. За звичкою сховавшись у себе, вона встигла викинути, наче аварійний буйок, механічну усмішку на лиці: захисну усмішку, яка мала довести всьому світові, що в Лерки все добре й вона не має потреби в допомозі…
   – Передай мені салат, – звеліла Дарина Костикові.
   Кім упіймав Яринин погляд. Пожалів, що їх розділяє стіл, що він не може бути поруч; утім, чому не може. Скинувши туфлі, Кім пройшовся по дивану за спинами Дарини, Кості, Сашка й Лерки; Дарина, здається, була шокована: у її добропорядній сім’ї господарі не ходили по диванах за спинами гостей. Кості було байдуже – він їв. Сашко перебував у якомусь різновиді трансу; Лерка всміхалася. Кім зістрибнув з дивана й обійняв Ярину за плечі, і в цю мить – у цю самісіньку – вона здригнулася, вперше після двадцять дев’ятого лютого почувши внутрішній голос.
   – Нічого страшного, – сказав Кім, слово в слово повторюючи вмовляння хлопчика на трасі коло палаючої машини. – Нічого страшного не сталося.
* * *
   Позавчора ввечері…
   Ярина вже спала. Кім вийшов надвір. Пахло весною.
   Кім пішов за гаражі – туди, де був спортивний майданчик, де колись – здається, сто років тому – вони з Пандемом грали у футбол. Кім знайшов у темряві мокру лаву, підстелив газету (звідки в руках у нього взялася ця нікчемна рекламна газетка? Здається, з поштової скриньки) і сів.
   Ні, вони ні про що таке не домовлялися з Пандемом. Просто Кіма тягло на свіже повітря – хай навіть на холод. Просто Ярина спала, і він не наважувався вмикати телевізор, а читати, хай навіть і газету, не міг теж – розпливалися перед очима букви.
   Перехожий з’явився беззвучно. Підходячи до лавки, кашлянув, щоб позначити свою присутність. Він був високий – на зріст як Кім. У куртці-вітрівці та великих кросівках зі світловідбивними вставками; відблиски далеких фар змушували їх мерехтіти в темряві.
   – Ну, – сказав Кім, коли перехожий зупинився за п’ять кроків.
   – Я сяду, – хрипко спитав перехожий. – Можна?
   У Кіма мороз пішов по спині.
   – Так отож, – сказав перехожий, наче вибачаючись. – Я росту… Це початковий поштовх. Спочатку я росту дуже швидко. Потім з кожним десятиліттям моє «дорослішання» сповільнюватиметься…
   – Тобі ж усе одно, який мати вигляд, – сказав Кім сухим ротом.
   – Ні, – серйозно відповів його співрозмовник. – Мені б хотілося… Щоб зовні по змозі було те саме, що й усередині.
   – Тоді ти всередині – людина?
   – Я сказав «по змозі»… Кіме, я сяду?
   – Та чого ти питаєш?
   У темряві Кім не бачив обличчя співрозмовника. Той похитав головою – як здалося Кімові, сумно:
   – Ти ж не хочеш, щоб я зараз тут сидів? З тобою розмовляв?
   Кім запитав себе: а й справді, чи хоче він цього сусідства? І ще запитав себе: а навіщо прохолодної квітневої ночі його понесло за гаражі, в пустельне місце, де раніше чого тільки не траплялося?
   Кім мовчки встав, розірвав свою газету надвоє, половину залишив собі, а половину розстелив поруч.
   Пандем сів – теж мовчки. Сягнув рукою в кишеню вітрівки; вийняв запальничку й пачку сигарет. Закурив; у світлі жовтого вогника Кім побачив його змарніле, різко доросліше лице.
   Тепер йому було років вісімнадцять на вигляд. Він нагадував старшого брата того підлітка, з яким Кім отут же грав у футбол.
   – Коньяк ти теж п’єш? – запитав Кім.
   – П’ю, – сказав Пандем і ще раз затягся.
   Кім витяг з-за пазухи пласку баклажку, що її Ярина подарувала йому торік. Одгвинтив ковпачок. Простяг Пандемові; той сьорбнув з шийки, глибоко зітхнув і закинув голову. Хмари над головами потихеньку розсіювалися, випускаючи зірки.
   Кім налив собі коньяку в кришечку-наперсток; скоса зиркнув на сусіда. Якби цей хлопець не був Пандемом, можна було б подумати, що він стривожений. Чи смертельно втомився. Чи смутний і не знає, як сказати погану новину.
   – Щось сталося? – запитав Кім.
   – Ні, – Пандем затягся знову. – Нічого особливого… Світ напередодні великих змін. Усі це відчувають, але майже ніхто цього не усвідомлює. А я відчуваю це, як зародження вітру… в пустелі…
   І він замовк.
   – Ти передумав? – повільно запитав Кім.
   У темряві не було видно, як Пандем усміхається.
   – Ні, Кіме… Даси мені ще випити?
   І він знову сьорбнув з шийки. Почалася мжичка; вони сиділи мовчки, пліч-о-пліч, посеред вогкого квітня, і Кім не знав, де ще – у яких країнах, у скількох вимірах – перебуває істота, що сидить поруч з ним, але чув професійною своєю інтуїцією – колишньою професійною, – що Пандемові потрібно зараз отак сидіти, пити Кімів коньяк з баклажки, курити й мовчати.
   І це було всього два дні тому.
* * *
   – …Зібратися всім разом. Тому що зустрічати Пандема поодинці – значить вважати себе божевільним, страждати, боятися, скиглити…
   Страви на столі лишались майже неторкані. Іванка безтурботно спала на кухні. Шурко махав ногами й усміхався собі під ніс – розмовляв, очевидно, з Пандемом.
   – Я не розумію, навіщо я все це говорю, – сказав Кім утомлено. – Я так розумію, ти сам скажеш краще…
   «Я скажу. Але мене вони знають заледве годину, а тебе все-таки трохи довше…»
   – Якби не ти, – Олександра гмикнула, – я б думала, що клепки повилітали. Я й досі не впевнена: можливо…
   І замовкла, прислухаючись до голосу всередині.
   – Мені здається, що з нас усіх Кім – останній, хто збожеволіє, – тихо сказала Лерка. – Саме тому цей… Пандем почав з нього.
   – Не розумію, чого ви всі такі зашугані, – сказав Шурко. – Перелякані… Так, я завтра в школу не піду, завтра в мене адаптаційний день…
   – Який день? – обернулася до нього Олександра.
   – Адаптаційний! – Шурко сяяв. – Я піду в ліс, Пандем мені розкаже… Потім я помалюю… Потім порозв’язую задачки… Чого ви всі боїтеся?
   – Олександре, – повільно сказала Олександра. – Поки що я вирішую, який день у тебе адаптаційний, а який навчальний… І що ти робитимеш… У тебе є, по-перше, мати, і тільки по-друге…
   – Батько в нього теж є, – похмуро відгукнувся Сашко. – І припиніть істерику, ви всі. Це колективне потьмарення свідомості… Пам’ятаєте двадцять дев’яте лютого? Тоді було так само, та скоро минуло. Я думаю…
   Він замовк, слухаючи Пандема.
   – Добре, – сказав Шурко невідомо кому, та навряд чи матері. – Ну добре.
   Олександра мовчки встала й вийшла – вибралася – на кухню. За нею пішов Сашко – пройшовся, за Кімовим прикладом, по дивану вздовж стіни, взяв слухавку, набрав три короткі цифри.
   – Сашко, ти пожежників викликаєш?
   – «Швидку», – повідомив Сашко крізь зуби. – Ч-чорт… У тебе що, телефон… Ти що його спеціально відрубав?!
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 [6] 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация