А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пандем" (страница 4)

   Ярина заперечувала. Їй не вірили.
   – Я їх позавчора в універмазі приміряла, – ошелешено бурмотіла Лерка. – По-моєму, саме ці. Здається, мого розміру там була одна тільки пара… Ти що, за мною стежив?
   Кімова усмішка – він це відчував – ставала дедалі напруженіша. Жорстко, по-спортивному працювали м’язи, розтягуючи рот.
   …А що, як уся ця вечірка – плід його уяви? Нема ні мами, ні сестер, ні Ярини. Або – ще гірше – вони є, але схилилися над ним, намагаючись розібрати хоч слово в його бурмотінні. А він лежить у лікарняній піжамі, дивиться в стелю, бачить картини, не відчуває реальних дотиків…
   «Кіме… Ти б менше думав про себе. Вони щасливі, до речі».
   «Я радий за них».
   «От і добре. А я радий за тебе».
   Подарунки інших гостей пройшли майже непомічені. Олександрина подруга навіть образилася; на щастя, її образи вистачило рівно на двадцять хвилин. Минули підряд ще три тости; гості розслабилися, загальна розмова розпалася на кілька гучних базікалок, що заважали одна одній. Говорили про новини, про якісь інтриги навколо міської газети, про спільних знайомих, яких і Кім, і Ярина бачили в найкращому разі на екрані телевізора. Ярині було цікаво; Кім майже не слухав.
   «Пандеме… А пацієнта Прохоренка ти на зустріч до мене привів? Чи це випадковість?»
   «Ти ж знаєш, бувають і крутіші випадковості… Він збирався з онукою в універмаг. Я тільки затримав їх у канцтоварах на дві хвилини довше…»
   «Ляльковод».
   Мовчання. І секундне мовчання за столом; Кім рвучко підняв голову:
   – Га?
   Але всі дивилися не на нього, а на Сашка.
   – …Абсолютний козел, – продовжував Сашко, наче нічого й не сталося. – Шаманські танці на бубні. Так, знахарі останнім часом зажерлися…
   – У мене приятельку знахар вилікував, – нервово сказала Сашина подруга. – У неї була пухлина… А тепер навіть офіційна медицина визнає, що пухлини немає!
   – Подумаєш, – сказав Сашко. – Он у Кіма в клініці всіх хворих повиписували. Кажуть, що здорові. А хтозна, що з цими здоровими станеться через півроку.
   «Кіме?»
   – Вони здорові, – сказав Кім крізь зуби. – Я вчора в універмазі бачив свого пацієнта. Він здоровий.
   Сашко всміхнувся тією знайомою жовчною усмішкою, що колись доводила Кіма до нестями, а тепер тільки трохи дратувала.
   «Я не ляльковод, Кіме. Мені огидно бути ляльководом. Це те саме, якби тобі сказали, що ти хабарник…»
   Кім криво посміхнувся.
   «Пандеме, іноді мені здається, що ти дитина».
   «Штампи, Кіме. Стереотипи. Ти мене боїшся – твоя свідомість захищається, ти шукаєш у мені маленького й слабкого. Щоб хоч якось зі мною примиритися».
   – …голий король. Так, він зняв два-три сильні фільми, але ця остання його прем’єра – це так убого…
   – …про цього типа, він талановитий, йому б хоч крихту смаку…
   – …щільний текст. Важко читати, із задоволенням грузнеш, наче в киселі… Ні, наче в бетоні!
   «Пандеме, навіщо ти?…»
   «Щоб світ був такий, як має бути».
   – …От ви смієтесь, а цей Шпорник був у ефірі двадцять дев’ятого лютого. Того самого двадцять дев’ятого! І в нього сиділа ціла студія гостей – у прямому ефірі! Він якось зумів стримати паніку, хоч у самого в голові базікали святі Катерина й Маргарита…
   «Пандеме!»
   «Що?»
   «Ти читаєш думки?»
   «Я присутній при їхньому народженні».
   – О Господи, – сказав Кім пошепки.
   Лера внесла в кімнату двоярусний торт з безліччю здвоєних свічок. Гості зааплодували.
* * *
   – Чудова ніч, – сказала Ярина. – Зовсім весна.
   (Про що я думаю, питав себе Кім. Про якісь дурниці. Ось мокрий асфальт, ось папірець на стовпі, ось пачка з-під сигарет у калюжі… Але ж я не можу весь час ховати свої думки! Не можу весь час думати, що я думаю…)
   – Вітру нема, – сказала Ярина. – Якби не так пізно – я б пройшлася… Кімчику, що з тобою?
   Її долоня запрошувала сховатися. Од вітру. Од себе. Жаль, що в нього таке велике лице, а в неї така вузька долонька…
   Пахло терпкими парфумами. Ярина любила терпкі.
   (Наче уві сні, коли бачиш себе голим посеред проспекту…)
   – Повернусь і викличу таксі, – сказав Кім, та в цю мить з-за повороту визирнув великий автобус з «гармошкою» на череві.
   (Я не хочу свідків! Я маю право бути на самоті… Усередині себе – наодинці з собою!)
   – Нам пощастило, – сказала Ярина автобусові. Потім уважно придивилася до Кімового обличчя: – Ти що, п’яний?
   (Невже все це – породження мого мозку?! Двадцять дев’яте лютого… А це щеня хто-небудь, крім мене, бачив? Ніхто…)
   Кім підсадив Ярину на підніжку. Салон був майже порожній, хіба що п’яненький дідуган дрімав на передньому сидінні та підліток малював пички на запітнілій шибці.
   – Кіме, ти ж начебто майже не пив? Що з тобою? – Ярина сіла, в цей момент підліток біля вікна обернувся.
   Автобус різко рушив, Кім насилу втримав рівновагу.
   – Кіме Андрійовичу, добрий вечір! – привітався Пандем.
   – Добрий, – глухо сказав Кім.
   – Ми грали у футбол, – пояснив Пандем у відповідь на запитальний погляд Ярини. – З Кімом Андрійовичем. У понеділок. За гаражами.
   – А-а-а, – Ярина всміхнулася, ніби спогади про той день були їй надзвичайно приємні. – Ти ще прийшов увесь брудний…
   – Так, – сказав Кім. «Ярина мене теж бачить».
   – Так, – повторив Кім.
   – То ми сусіди? – запитала Ярина.
   – Майже, – хлопчик усміхався. – Тільки мені на одну зупинку раніше виходити, ніж вам.
   – Може, це небезпечно – так пізно вертатися додому?
   – Та яке небезпечно! Де там!
   «Кіме, я ж не людина, я частина світу, а ти ж не соромишся дерев, неба… Не відчуваєш ніяковості перед морем… Тебе б не збентежило те, що дощ чує твої думки…»
   Автобус причалив до чергової зупинки.
   – До побачення, – сказав Пандем.
   – Симпатичний пацан, – сказала Ярина, коли двері за ним зачинилися. – Приємний.

   Розділ п’ятий

   О сьомій ранку – Кім і так майже не спав – подзвонив Яринин брат, Костя.
   – Кіме? Пробач, якщо розбудив…
   – Нічого, – сказав Кім, виходячи з телефоном на кухню.
   – Іванці гірше, – сказав Костя і голосно зітхнув у трубку.
   Іванка – так звали Костикову однорічну дочку.
   – Кіме… Тут таке діло… Ми вночі швидку допомогу викликали… Ти не знаєш, не міг би порадити, ну, якогось педіатра хорошого, ну, ти розумієш…
   – А що з нею? – запитав Кім.
   – Температура, – Костя зітхнув ще голосніше. – Не спить… Кожні три години доводилося збивати. І зараз піднімається…
   – Я зараз приїду, – сказав Кім і поклав слухавку. Швидко написав записку Ярині – і уже в дверях забарився:
   – Пандеме?…
   «Твоїй племінниці нічого не загрожує. Це застуда».
   …Костя стояв посеред кімнати, тримаючи в одній руці миску з водою й мокрою ганчіркою, у другій – градусник; велика необлаштована квартира (клубки перекотипилу під диванами, потріскана стеля, шпалери, розмальовані відважною немовляцькою рукою) пропахла оцтом.
   – Спить, – сказав Костя пошепки. – Щойно заснула.
   На ліжку сиділа Дарина – бліда, в халаті, зі сплячою дитиною на руках. Лице її виражало немислиму, без жодної надії скорботу.
   – Привіт, – пошепки сказав Кім.
   – Ми її обтерли оцтом, і вона заснула, – повторив Костя.
   В Іванки були довгі світлі вії. І вона геть не схожа була на хвору – спить собі дитина, та й годі. Зате Дарина своїм зацькованим виглядом дратувала Кіма дедалі більше.
   – Ану подивись на мене, – сухо звелів він. – Думаєш, від твоїх сліз дитині буде легше?
   У Дарини затряслися губи.
   – Схаменися! Заспокойся! – упівголоса наказав Кім. – На кого ти схожа… Так, діти хворіють! І ти повинна допомогти дитині, а не заважати їй!
   – Не можу, – прошепотіла Дарина. – Я не можу її… Це я її застудила позавчора. Треба було надіти бузковий комбінезон, а я вдягла червоний…
   Вона закусила губу, стримуючи ридання.
   – Перестань! – гаркнув Костя.
   «Пандеме?…»
   «Вона здорова. Температура впала півгодини тому».
   Кім простяг руку – і обережно торкнувся Іванчиного лоба.
   – Слухай, а вона… давно температуру…
   Дарина торкнулася доччиного лоба губами. Недовірливо втупилася в Кіма.
* * *
   За фахом Костя був інженер-верстатобудівник, але за все життя йому так і не довелося спроектувати жодного верстата. Нітрохи не засмучуючись з цього приводу, Костя потроху торгував машинами, потроху лагодив комп’ютери, потроху заробляв таксуванням; якось навіть зібрався піти в політики, але вибори програв. Яринине ставлення до брата було складне – той був на сім років старший і мав цілком інакший характер. Завжди веселий і легкий у спілкуванні, він ніколи не планував життя далі завтрашнього ранку, і його радісна байдужість до всього, навіть до найближчих родичів, часом бісила стриману й відповідальну Ярину:
   – Усе дитинство він мене губив! Піде кудись, а мене забуде в пісочниці чи на лавці. Я іноді ридала, а іноді й раділа. Мама працювала з ранку до ночі… Забирав мене з садка, мої виховательки намагалися йому, десятилітньому бовдурові, втовкмачити, щоб трирічної дитини посеред людної вулиці не кидав. Де там… Пам’ятаю, по дорозі назад він купував оселедця й морозиво, сам їв і мене пригощав. Пам’ятаю смак цього оселедця… разом з морозивом… Черевики мокрі по коліно… пісок на зубах… Я ж його обожнювала, все-таки старший брат…
   Костя всміхався, слухаючи ці спогади. Він був кремезний, кругловидий, з прямим світлим волоссям, з симпатичними ямочками на щоках. У свої двадцять дев’ять він нагадував студента молодших курсів, і зустрічні дівулі на вулиці вряди-годи кидали на нього зацікавлені погляди.
   «Слухай, Пандеме… А він Даринку зраджує?»
   «Не відповім».
   Кім відчув себе по-дурному. Стало дуже ніяково – наче, розповівши анекдот на межі фолу, замість сміху одержав у відповідь здивовані, розчаровані погляди.
   «Вибач…»
   «Ніколи не проси в мене вибачення. Це зайве».
* * *
   – Ти можеш зробити, щоб небо було зелене? Чи бузкове? Змінити склад атмосфери так, щоб…
   – Можу. Але для цього не конче міняти склад атмосфери. Я можу зробити так, щоб люди бачили небо бузковим.
   – Так… А щоб я бачив Ярину, наприклад, чужою й небезпечною людиною – ти можеш таке зробити?
   Вони сиділи на березі ставка. Щілини лавки були заліплені грудочками засохлої жуйки – багато кілограмів жуйки, білої й рожевої. Напевно, малолітні закохані, що так цінували цю лавку в сутінках, спершу все-таки виймали жуйку з ротів, а вже потім цілувалися…
   – Добре, – зітхнув Пандем. – Накажеш повбивати твоїх пацієнтів назад? Чи заштовхати тебе назад у машину за секунду до вибуху?
   Попід самим берегом плавали качки. З надією дивилися на Кімові руки. Хліба не було.
   – Ти приписуєш мені всі дурниці, які твоя свідомість пов’язує з картинкою «людини, що наділена величезною владою», – продовжував Пандем. – А я аж ніяк не людина і на людину не схожий. Я – ожиле поняття, якщо хочеш… Якщо це незграбне визначення тобі якось допоможе.
   Газон навколо лавки був лисий і чорний, мов стара автомобільна шина, і тільки коло однієї круглої, наче копито, чавунної ніжки виднілися перші нірки дощових черв’яків.
   – Спершу на Землі звідкись узялося життя, – з дивним задоволенням сказав Кімів співрозмовник. – Потім у життя звідкись узявся розум, потім у цього розуму звідкись з’явився Пандем…
   Він простяг руку над вологою чорною землею. Земля заворушилася; майнули білі ниточки корінців, виглянули згорнуті в трубочку листочки, розпрямилися й полізли вище й вище, до неба й до простягненої над ними руки. Широко, ніби здивовані роти, розкрилися блідо-фіалкові пухнасті квітки з жовтогарячими тичинками. Запах, від якого Кімові захотілося дихати частіше, розповзся над землею хмарою.
   – Це весна, – тихо сказав Пандем. – Згадай, коли ти був малий – ти вмів довіряти.
   Газон навколо зеленів. Усюди здіймалися жовті голівки кульбаби.
   – Якби я хотів тебе змусити, – ще тихіше сказав Пандем, – ти вже давно був би моїм найкращим другом. І вірив би мені, як дитя мамі.
   І витяг з кишені засохлу булку. Качки пожвавішали.
   – Я здатний знищити хвороби взагалі. Не тільки смертельні, але й нежить. Навіть порізи й подряпини гоїтимуться миттю. Медицина перетвориться на анатомію – описову науку для допитливих.
   Фармакології не буде. Пологи стануть особистою справою породіллі… Усі немовлята виживуть, усі без винятку доживуть до глибокої старості.
   – Лікарі світу дуже здивуються, – глухо сказав Кім. – Лікарі, фармацевти, страхові фірми…
   – Ти – особисто ти – готовий змиритися з тим, що всі твої знання, вміння, досвід і авторитет більше нікому не потрібні?
   – Готовий, – сказав Кім, дивлячись на трапезу качок.
   – З іншими я теж домовлюся, – пообіцяв Пандем. – Ейфорія буде сильніша за розчарування, от побачиш… Далі: я думаю залишити в минулому всі без винятку збройні конфлікти. Армії розійдуться по домах, вивільняться колосальні ресурси…
   – Бійки на шкільних дворах ти теж припиниш? І якщо припиниш, то як?
   Пандем заклав руки за голову:
   – Що ти скажеш, якщо персональний педагог, котрий розуміє дитину краще, ніж дитина розуміє сама себе, котрий присутній поруч у кожну мить її, дитинячого, життя, допоможе їй розв’язати конфлікт без бійки? Або, в разі потреби, «організує» бійку так, щоб замість калічення вона мала виховний ефект?
   – Що ж, – помовчавши, сказав Кім: – Ти щось там говорив про армії?
   – Так. І якщо ти уявляєш собі юрби безробітних людей, які вчора були армійськими офіцерами чи полісменами, чи членами парламенту, а тепер нишпорять, голодні й злі, у пошуках кусня хліба чи сенсу життя…
   – Як? Парламенти – теж?
   – А навіщо вони потрібні, Кіме? Залишаться уряди як система адміністраторів. Усе. Ніяких законів не буде, бо закони зрівнюють, а люди – унікальні. Я – всередині кожної людини, сприймаю її як індивідуальність і говорю з нею без свідків.
   – Керуєш?
   – Я не маніпулятор. Я співрозмовник.
   – Це… принципово?
   – Цілком.
   – Ти… не брешеш?
   – Щоб я здох, – серйозно сказав Пандем. – Хрест на пузі… Ти знаєш, нинішня моя оболонка вже не допомагає нам спілкуватися. Навпаки.
   – А гроші? Що, гроші теж не потрібні? Банки, банкіри, цінні папери, біржі…
   – Розумієш… я можу знищити всі світлофори в місті, всі дорожні знаки, і замінити їх собою, своїми порадами-приписами. Можу… та чи треба? Ні, нехай налагоджений механізм крутиться, я можу його оптимізувати – ну й, зрозуміло, усунути зловживання. Тож… якщо згодом система відімре – я її не оплакуватиму. Але зносити її навмисне – ні, не буду.
   – Тобто ти не хочеш бути нянькою при людстві? А взагалі, яку міру свободи ти пропонуєш нам залишити? Убити когось чи вчинити самогубство обиватель не має влади. А облаяти? А обрати професію, до якої, на твою думку, не придатний? А женитися на якійсь заразі? А вкрасти гаманець?
   Пандем кинув в озеро нову порцію булки. Полічити качок не виходило: спершу їх було, здається, чотири, а тепер чи шість, чи вісім.
   – Жорстке обмеження одне: життя до глибокої старості. Трохи менш жорстке обмеження – свобода й добробут тих, хто навколо. Тобто женись на заразі, якщо та зараза не проти. Обирай професію, яку хочеш. Щодо гаманця… ймовірно, ми все-таки домовимось про повагу до інших. Не тільки до власності…
   – До речі, власність! Якщо в когось у сараї сховано ресурс, конче необхідний суспільству…
   – …Зламувати сарай не будемо. Домовимось, а якщо хазяїн ресурсу рішуче впиратиметься – що ж, не будемо наполягати. Знайдемо якийсь інший ресурс, а хазяїнові нехай буде соромно…
   – «Соромно» – це кара? І взагалі, які кари нас чекають?
   – Провокуєш? – Пандем усміхнувся. – Ніякі. Тільки ті, які ти сам готовий на себе накласти… Позбавити себе недільної сигарети…
   Качки нажерлись, однак відпливати не спішили.
   – Що ж… А давно ти є? Був же колись час, коли тебе не було? Був момент твого народження?
   – Ні, – Пандем струснув крихти з рукава. – Я не народився й не прийшов, я – виник. Час, коли мене не було, залишив по собі сукупність знаків. Я бачу їх у землі, у живих і мертвих мовах, у тобі…
   – Скажи, – Кім запнувся. – А… повернути час назад?
   – Тепер – ні. Потім – напевно.
   – А воскресити мертвого?
   – Так. Але навіщо? Мертвих буде не так багато.
   – А літати?
   – А ти хотів би? – Пандем усміхнувся.
   Кім відчув, як лава випливає з-під нього. Як він піднімається, наче в дитячому сні, і зависає у щільному пружному повітрі.
   – Руками махай, – сказав Пандем знизу.
   – Вер…ни, – прохрипів Кім. І лава повернулася на колишнє місце.
   – Страшно? – спитав Пандем.
   Кім судомно, по-курячому кивнув.
   – Увесь твій досвід говорить, що мене не буває, – м’яко сказав Пандем. – Це природно. Ти звикнеш.
* * *
   У церкві пахло весною, воском і ладаном. Вогники свічок заворожували, люди здавалися темними силуетами, глибинними рибами в прозорій холодній воді – кожен сам по собі, кожен наодинці з собою.
   Кім довго, питально розглядав світлі обличчя під золотими німбами. Невміло перехрестився; бабуся, що стояла поруч, осудливо щось забуркотіла. Не дослухавши її інструкцій, Кім торкнувся Пандемового рукава й рушив до виходу; зашкарублі долоні жебраків простяглися, мов листя. Кім вигріб з кишені дріб’язок і поклав по монетці на кожну долоню.
   Під сонцем було майже жарко. Скрізь, де тільки була вільна од асфальту земля, зеленіли паростки й стебла, і перша кульбабинка – на безпечній короткій ніжці, але зухвало-жовта – визирала з-під церковної огорожі.
   – Скажи, – почав Кім. – Скажи… стільки народу в усьому світі надіються й чекають… Чого ти з’явився до мене? Котрий не чекав? Котрому тебе не треба?
   – Вони чекають не мене, – тихо відгукнувся Пандем. – Це було б нечесно.
* * *
   «…Отже, я співрозмовник. І єдина причина, з якої я втручатимуся в мозок прямо, – психічний розлад, що не піддається іншій корекції».
   Кім сидів у вагоні метро, в кутку. У темних шибках віддзеркалювались люди, вони читали, дрімали, розглядались по боках, висіли на трубах поручнів або зручно розсідалися на дерматинових диванах; навпроти Кіма сиділа пухка розпатлана блондинка, захоплена пухкою розпатланою книжкою, і у вікні за її спиною Кім бачив своє лице. Скло було криве, а тому Кімові очі й лоб здавалися гротескно-величезними, наче в страшному мультфільмі.
   «Добре. Що буде з тими, ким забиті в’язниці й колонії? Як ти бачиш їхнє майбутнє – тих, хто був засуджений на довічне, припустімо, ув’язнення? За вбивства, підпали, зґвалтування? Де їм місце у твоєму світі?»
   «Там, де й усім. Карою їм буде каяття, і запевняю тебе, воно значно дієвіше, ніж в’язниця».
   «Ти наївний! Господи, ти з такою владою – такий наївний!»
   Кім бачив у дзеркалі темного вікна, як ворушаться його губи і як нервово блищать очі. Бачив, як сухорлява бабуся, що сидить поруч і теж віддзеркалюється в склі, раз і вдруге на нього позирає.
   «Ти не віриш у совість?»
   «А хто буде совістю? Ти? Дзижчання бджілки у великій бритій голові: вбивати недобре? Як тобі не соромно? Так?»
   «Ні, Кім… Ти забуваєш, що я – це кожний з них. Я бачу їх зсередини. Кожне вагання, кожне бажання і кожен страх. Кожну хвилину пам’яті. Світ, який вони бачать не так, як ти. Їхній світ ієрархічний, і для початку я просто посяду верхній щабель. А потім… Декому я зумію вправити вивихнуте уявлення про життя, інших зроблю принаймні безпечними для навколишніх».
   «Тільки словом?»
   «Я співрозмовник».
   «А якщо вони відмовляться тебе слухати?»
   «Я зумію домовитися. Налякаю, підкуплю. Усім що-небудь треба».
   Поїзд загальмував – стоячі пасажири гойднулися вперед, мов ліс під поривом вітру. Блондинка, що сиділа навпроти, ніби раптово прокинувшись, уклала в книжку палець замість закладки й поспішила до виходу; на її місце опустився нетверезий дідуган років сорока, одутлий, з «окулярами» сірої шкіри навколо запалених очей. На його брезентовій куртці, колись світлій, був напис «Boss».
   «А що скажуть родичі жертв? Коли побачать, як непокарані вбивці спокійнісінько гуляють серед людей?»
   «З родичами в мене буде окрема розмова… Бо, розумієш, ти бачиш людей категоріями, групами: «родичі», «пацієнти», «пасажири»… Я бачу кожного окремо. Тільки людина. Етикетки не мають значення… Тому не буде законів. Закон зрівнює».
   Бабуся, що сиділа по сусідству, тепер розглядала п’яного на сидінні навпроти; щось глибоко особисте було в її погляді.
   «Як з цим?»
   «Просто. Він питиме – наче воду. І з тим самим результатом. І ніколи не сп’яніє – ні від чого».
   «Усе вино на світі перетвориться на воду?!»
   «Ні, вино залишиться вином… Проте діятиме на кожну людину по-різному. Весела ейфорія – так, буде. Сп’яніння до непритомності – ні. Мозок, характер, печінка, воля питущої людини збережуться».
   Поїзд пригальмував. Зупинився посеред тунелю. У вагоні було дуже тихо – напружена, неприродна тиша.
   «Пандеме? Що там?»
Чтение онлайн



1 2 3 [4] 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация