А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пандем" (страница 32)

   Зрозуміло, це був геть інший чоловік.
* * *
   Через півгодини вона вже взувала лижні черевики.
   Як усе-таки плутається реальність з внутрішньосистемним існуванням! От – щойно вона готова була дати команду: «всіх прибрати». Тобто прибрати людей, які облюбували цей схил, залишити Ярину наодинці зі снігом і небом, так, щоб її звична самотність не порушувалася навіть формально…
   У системі вона проробляла це неодноразово. А тепер люди навколо були людьми, кожний з них був так само реальний, як сама Ярина, прибрати їх означало взяти автомат і стріляти, стріляти, поки самого тебе не прибере милосердний представник координації… Кажуть, був такий випадок. На якомусь спортивному курорті… Однак, слава Пандему, тоді майже ніхто не загинув – відбулися малою кров’ю.
   Яка жахлива робота в цій їхній координації…
   Напевно, робота віднімає в нього всі сили й усі думки. Напевно, думати про Ярину йому просто ніколи. Тим більше що такі думки не приносять радості.
   Вона стояла на вершині білого пагорба. Сніг тут був натуральний, білий, а не той, що росте прямо з землі, тобто зі спеціального сніжного покриття, що яскравими барвами позначає тренувальні траси – зелений, червоний, чорний. І навіть не срібний, що його так люблять діти (з нього виходять красивенні дзеркальні сніговики). Це був справжній сніг, виготовлений на небесах без найменшої участі людини, чесний безпандемний сніг…
   Поруч сидів приблудний вовк. Злегка хитав розумною саркастичною мордою, ніби бажаючи сказати: «Нівроку собі»…
   – Що хочеш?
   Вовк відвернувся. Мовляв, нічого такого.
   Вона насунула на лоба окуляри. Щигликом змінила кольоровідтворення. І ще раз змінила; навколишній світ тепер здавався теплим, дитячим, наче на старій кіноплівці, комбінезони лижників не дратували яскравими барвами, а сніг виразно віддзеркалював небо – блакитний сніг з синіми тінями, і над ним сонячний космос аквамаринового кольору…
   Тільки вовк лишився сірий. Втім, він уже йшов, легенько погойдуючи на ходу товстим, мов дрючок, хвостом.
   Ярина перевела дух і стартувала. Окуляри пунктиром прокладали їй курс. Вона мчала, відчуваючи, як обіймає білу землю її широка гнучка лижа, і кожен сенсорик на штучній «підошві» радіє вільному, красивому, досконалому ковзанню…
   У хмарі снігу й вітру, в комбінезоні, що зробився майже дзеркальним, вона загальмувала на маленькому плато; викликала підйомник і веліла відвезти себе на «палець» – кам’янистий пік, з якого брали початок прогулянковий маршрут на повітряній платформі та «чорна» траса.
   …Відчайдухи, котрі зразу після Пандема взялися літати по чорних «смертельних» трасах… і скільки їх лишилося на скелях, в розколинах, у руслах замерзлих струмків…
   Потім перестали. Чорна траса підтримується в робочому стані, але охочих покататися немає – хтось колись казав Ярині, що це нормально. Що люди заново починають цінувати життя, і певне боягузтво – природний, так би мовити, результат…
   На платформі не було нікого. Ярина пристібнулася (обов’язкова умова), підняла противітрові щитки й піднялася над горами.
   Місцевий клімат-контроль жере, мабуть, страшну кількість енергії. Згори видно межі лижного комплексу – сніг на них сіріє, як вовна на квітневому зайці, і там далі – мокрі дерева, відлига, зелена трава й сірі хмари… А тут морозець, синє небо, і вітер такий легкий, що Ярина може піднятися вище, не ризикуючи, що її зідме зі зручного крісла…
   В окулярах вона могла дивитися на сонце, не мружачись.
   Цікаво, схожа вона на Бабу Ягу? Літаюча баба… Хоч з вигляду не скажеш. Особливо в лижному комбінезоні та в окулярах. Гладеньке лице, каштанове волосся без натяку на сивину, не бабуся – наречена, майже як на весільній фотографії з Кімом…
   Ось він, душевний спокій. Безнадійна якась гармонія. Нижче ватерлінії…
   Маленька крапка на снігу змусила її нахилитися вперед і скомандувати окулярам збільшення. Крапка була людиною на порозі чорної траси; Ярина роззявила рота – людина вже ковзала вниз наче по маслу, пролітаючи один десяток метрів за другим, то по снігу, то по повітрю, над хижими зубцями, не прикритими білим навіть для годиться, над ущелинами й тріщинами, по крутих, ледь не вертикальних схилах, з поворотами, від яких у Ярини починало крутити суглоби, і цілу хвилину вона почувалася безпорадно.
   Небіжчик?
   У неї не було вбудованого виходу в систему. Був тільки зв’язок; вона подзвонила черговому координаторові бази.
   – Так, – голос Ярининої співрозмовниці (а координатором виявилася дуже молода дівчина) був натягнутий, як мотузка для білизни. – Там унизу чергує медмашина… Він попередив… Розумієте, я не маю права його затримувати, це все-таки спорт, а не правопорушення…
   Ярина посадила платформу на сніг (та одразу ж злетіла й попливла назад до «пальця») і, грузнучи в кучугурах, побігла туди, де виднілася «швидка» і групкою стояли люди.
   – Розбився?!
   На неї озирнулося кілька облич. Здається, її не зрозуміли; вона мигцем глянула в медкапсулу, що стояла тут же. Порожньо…
   – Розби… – почала вона знову й затнулася.
   Чоловік у чорному комбінезоні стояв схилившись, протираючи лице снігом, його лице, бліде й мокре, на очах наливалося плямистим рум’янцем. Над плечима здіймалася пара.
   – Навіщо ви це зробили? – спитала вона, коли мовчанка стала вже геть непристойна.
   Він торкнувся мочки вуха. Он воно що – іномовний, а у вусі в нього перекладач…
   – Навіщо ви?… – повторила вона тихо.
   Чоловік розглядав її без особливої приязні.
   – Що – навіщо? – запитав він нарешті.
* * *
   – Ми повинні замінити їм Пандема, – сказав Сашко. – Коли був Пан – він їх спрямовував. Зокрема й карав… Так-так, не прикидайся, що ти в це не віриш. А тепер ми – от ми з тобою – повинні їх виховувати й карати.
   – Чого саме ми? – запитав Кім.
   – Бо ми найдоросліші дітлахи в цьому всепланетному дитячому садку, – Сашко примружився. – Ми за них відповідаємо… Отже, зниження статусу. Позбавлення прав. Тюремне ув’язнення. Усе що завгодно; після тридцяти років Пандемового правління важко буде відновити таке поняття, як «закон», але якщо для його реанімації доведеться запровадити страту – ми запровадимо.
   – Мій дядько – з іншого світу, – пробурмотів дев’ятнадцятирічний Мишко Каманський, затягуючись тонкою сигаретою з червоним мерехтливим поясочком. Сигарета вибухнула зумером тривоги; Мишко стис її дужче, і зумер затих.
   – Навіщо ти куриш цю гидоту? – лагідно спитала Лера.
   Мишко знизав плечима:
   – Просто так… Курю.
   – Мода на турботу про власне здоров’я скоро минула, – зауважила Лера, відганяючи долонею хмарку диму.
   Мишко мовчки погасив сигарету.
   – Як і мода вірити в те, що Пандема нема, – сказав Кім.
   – Пандема немає! – неголосно гаркнув Сашко. – Пандема справді немає… і більше ніколи не буде! Ми в шлюзі, у шлюзовій камері, де тиск світу ще не зрівнявся з природним, безпандемним… І це найрозумніше, що міг зробити Пан, – влаштувати нам поступовий вихід з оранжереї. Хто зможе жити без Пандема – житиме. Хто не зможе – загине й погубить тих, хто поруч…
   Вони сиділи в парку перед старим Олександриним будинком. У Мишка через дві години починалося чергування; Олександра раз у раз опускала повіки, переглядаючи зведення новин. Лера розминала пальцями жовтогарячий масажний м’ячик.
   – Недавно вилетіли на виклик, – сказав Мишко, ні до кого конкретно не звертаючись. – Викликав сам потерпілий… із залізним штирем у спині.
   – Пам’ятаю, – Сашко жорстко стис губи. – Компанія хлопчаків років дванадцяти вирішила спробувати, що буде, якщо в людину тицьнути чимось гострим…
   – Штир зачепив легеню, – продовжував Мишко. – Травма середньої важкості. Регенерація за кілька днів…
   – А як ти думаєш, Кімчику, – запитав раптом Сашко, – чого серед лікарів нинішньої швидкої допомоги немає людей, старших тридцяти?
   Кім знизав плечима:
   – Хлопчиків змалку навчили користуватися цими їхніми прозорими саркофагами, а мене, наприклад, старого гриба, з усім моїм досвідом – фіг навчиш…
   – І все?
   – Ні… Ці хлопчики виросли при Пандемі. І не знають, що людина, якій всадили в спину залізний штир… інакше поводиться. Часто вмирає. Ніколи не регенерує «за кілька днів».
   – Принцип роботи капсул… – почав було Мишко.
   – Кинь, – Сашко недбало поплескав його по плечу. – Дядько Кім правду каже… Ми маємо полегшений варіант жорстокої дійсності. Яка наче й жорстока, та наче й не дуже… Наприклад, мене особисто трохи дратує певне уявлення про справедливість, яке наш друг Пан прищепив навколишній природі… Неначе гібрид дрозда й мушки дрозофіли…
   – Чого це дратує? – здивувалася Олександра. – Цілком уписується в твою концепцію шлюзової камери. Був дуже справедливий світ – буде несправедливий, або, точніше, поза справедливістю… А посередині – те, що ми бачимо. Чому ні?
   – От що мене в цій концепції тривожить, – сказав Кім. – Шлюзування передбачає процес.
   Сашко якось по-особливому гостро на нього глянув.
   – Рано чи пізно… – продовжував Кім. – Я боюсь тієї миті, коли ці «шлюзові» закони… наприклад, щодо дітей, які не вмирають… Коли вони вперше порушаться. Буде ж хтось перший…
   Усі надовго замовкли. Мовчання здавалось особливо дивним ще й тому, що навколо все шелестіло, пищало й щебетало; ластівки шмигали над головою, на даху хазяйнувала білка, а в Лери під ногами білий кіт пантрував чиюсь нору, не звертаючи ні на людей, ні на пташок ані найменшої уваги.
   – Тому я й кажу, – неголосно почав Сашко. – Відповідальність має бути за все… Кинув дитину без догляду – позбавлення прав. Не погодував вчасно – зниження статусу. Ударив – обмеження волі.
   – Нам треба буде до чорта тюрем, – сказав Кім.
   – Нічого, – Сашко вишкірився, – є, наприклад, механізм примусового відімкнення від мережі. Або заборона на виїзд з шару… Вони ж не звикли обмежувати себе ні в чому. Ніколи. Вони відчують…
   – І навряд чи це комусь сподобається, – докинула Олександра.
   – Так, – Сашко кивнув. – Ми ще пожнемо… плоди. Ще почнуться обурені крики: яке ви маєте право? А хто ви такі, щоб позбавляти нас волі? Ви що, вважаєте себе рівними Пандему? Тоді нам доведеться відповідати: ні, але ми обрані Пандемом, щоб ця цивілізація – точніше, система цивілізацій – не скотилася назад у постіндустріальне століття… а може, й нижче. Координатори обрані Пандемом – незабаром доведеться написати такий прапорець і прошити його в системі…
   – Пандемообрані, – Кім вичавив з себе усмішку.
   – Перелом стегна – це все-таки боляче, – сказав Мишко.
   – Це значно болючіше, – сказав Кім. – Повного болю він не відчув.
   – Я теж так думаю, – Мишко зітхнув. – Коли ми пацанами працювали в сенсорному режимі… на полігоні… Знаєте, мені й на думку не спадало проклинати… його.
   Лера здригнулася. Глянула на сина, сильніше стисла масажний м’ячик; усередині пружного простору мерехтіли яскраві жовтогарячі вогники.
   – Ви б чули, що він говорив, – Мишко наморщив носа. – Уже в машині… У нього була запланована якась дуже важлива для статусу робота… Через цей перелом усе скасувалося – тепер він справді почувається невдахою. З його погляду, Пан… Пандем його трохи чи не зрадив. Безглуздо. Розумієте, коли ми… в сенсорному режимі – це було в ім’я чогось… Ми могли не розуміти до кінця, але ми знали, що Пан… що це заради мети, заради нас, зрештою. Пан не брехав… А тепер – Пана нібито немає. Але він є. І всі це знають. І коли Пан направляє машину цих ненормальних… направляє на ні в чому невинну людину – людина має право обуритись… Так вона принаймні вважає.
   – Він не направляє, – сказала Лера.
   – Але він міг би змінити траєкторію… ледь-ледь. І перехожий лишився б цілий… стривай, мамо, це ж не я кажу, це він так думає. Я сидів з ним поруч, мов дурень, і вдавав, що мені треба працювати з капсулою… хоч капсула на той момент давно була на автопілоті.
   – Усі зациклені на собі, – пробурмотів Сашко. – Боже, яке горе, мій статус не виросте на два-три пунктики…
   – А постав себе на його місце, – сказав Кім. – Якби ти їхав на важливий соціальний виклик – як з тими хлопчиськами, наприклад, що експериментували із втиканням залізяк у людину… І на тебе раптом би впало дерево. Нехай би не вбило, але… переламало ноги. Ти б сказав Панові «дякую»?
   – Так! – гаркнув Сашко. – Я сказав би «дякую» за те, що мені зберегли життя! Цей ваш… як його… Шейко? Він труп! Лежав би тепер у морзі, і Пандем, де він там є, не морочився б з його питаннями… «Ой, за що?!», «Ой, чому?!» А ти, гад, живий, і далі житимеш…
   Кім заплющив очі і ввійшов у систему. Петро Артурович Шейко… Дві дружини. Троє дітей… Батьки… Живі-здорові баби й діди… А чому, власне, цінність людського життя повинна вимірюватися тим, у скількох людей буде шок при звістці про чиюсь загибель?
   Шейко П. А. Інженер-енергетик. Пише вірші. От, наприклад: «Жовте листя – риб’ячі скелетики, падають під ноги, тягнуться по вітру…» Цікаво, де він бачив риб’ячі скелетики? У зоологічному музеї?…
   От я вже тридцять секунд розглядаю картинки цього Шейка П. А., і мені цілком ясно, що вбивати його жаль… Тьху, яке формулювання. Мій власний мозок не уник загальної долі – інфантилізації…
   – Вони не злякаються смерті, поки не побачать смерть, – сказала Олександра.
   – Дурниці! – Сашко розтирав у долонях китичку якоїсь трави. – Вони бачать смерть… але вона не справляє на них ніякого враження. Вона чужа. Наче на екрані. Ех, Сашуню, якби кожна людина вміла від народження співвідносити страждання чужі і власні – історія людства була б інша… Кімчику, мені треба з тобою коротенько переговорити. Конфіденційно.
* * *
   – Подивися статистику, – сказав Сашко.
   Кім заплющив очі. Які в Сашка гарні заставки… Хто йому робив, Олександра?
   Секунда, дві – і зовнішній світ перестав для Кіма існувати. Поповзли об’ємні графіки, кожен рух очних яблук виводив на внутрішній екран щоразу нові деталі й посилання. У сумі інформації враховано було, очевидно, всі нещасні випадки, всі прояви насильства й усі самогубства, що стались в шарі від Пандемового відходу – і до сьогоднішнього ранку. І річ, зрозуміло, не в тім, що таких «червоних спалахів» з кожним місяцем дедалі більше…
   – Подивись пропорцію «діяння-результат», – сказав Сашко. За секунду до його слів Кім і сам зрозумів, у чому головний сенс «коротенької» розмови, і йому стало кисло.
   Якби П. А. Шейка збила машина – ця сама, марка, швидкість, маса та інші деталі… Якби вона його збила рік тому – перелому стегна не було б. Забій, набряк тканин. Струс мозку. А перелому – не було б. Ось вона, чіпко виловлена Сашком тенденція: однаковий вплив з кожним місяцем призводить до дедалі важчого… до дедалі реальніших результатів.
   Шлюзова камера. Шкода, що не Кімові спало на думку це порівняння… Тиск світу зростає потроху. Ніжно зростає, плавно…
   – Агов, Сашко, а де прогноз? Коли ми повною мірою одержимо те, на що заслуговуємо… коли?
   Сашко сидів перед ним, двома руками розтираючи сиву щетину на бритій голові:
   – А от і зроби прогноз, Кимчику… Я сам зробив, але хочу порівняти… ану ж я помилився?
   – Мало? – пошепки запитав Кім.
   Сашко знизав плечима:
   – Ні багато ні мало… Раціонально. Напевно, твій друг Пан на-вчився-таки… рахувати.
* * *
   Автостради давно не було. Весь район змінився так, що Кім і не сподівався знайти маленький синій купол – знайти без допомоги системи, зрозуміло.
   Знайшов.
   Поруч з церквою був тепер великий транспортний вузол. А по другий бік пасажирської розв’язки стояв собор, побудований – знову підказка пошуковика – півтора року тому; технологія «стиснутого простору», простоїть століття, якщо не знесуть заради якоїсь нової будівлі…
   Маленька церква під синьою банею губилася в тіні конкурента-велетня.
   Море людей. Геть молоді, старі, середнього віку – поза віком; акустична система навколо собору наповнювала повітря ідеально чистим натхненним співом. Дворик церкви зберігся; навіть вишні – так здалося Кімові – були якщо не ті самі, то принаймні їхні прямі нащадки…
   І тут було теж людно.
   Здавалось би, все просто – зробити запит про ім’я священика, який тут служить. Чого Кім і досі цього не зробив?
   Рух вогників. Подув повітря; Кім одірвав очі від свічок. Той, кого він хотів тут побачити, стояв поруч – за кілька кроків; він дуже постарішав з моменту їхньої останньої зустрічі. Постарішав майже до невпізнанності.
   – Добрий день, Кіме Андрійовичу…
   – Ви мене пам’ятаєте?
   Він одразу ж зрозумів усю недоречність цього питання.
* * *
   Вони сиділи на кам’яній лаві під вишнями; осіннє листя, вже висохле, ледь чутно шаруділо, ловлячи вітер.
   – Я боюся майбутнього, – сказав Кім. – Мені здається, Пандем зробив помилку.
   Отець Георгій потер долоні:
   – Якщо він і помилився… То не тоді, коли пішов. Раніше… Давно. Він бажав нам добра…
   – І в цьому його помилка?
   – Ні… Його помилка… я можу тільки здогадуватись, я можу помилятися… його помилка в тому, що він узявся господарювати в матеріальному світі… виходячи з того, що в людини є тільки тіло й тільки мозок. Тільки відчуття, спонуки, цінності, мотивації… Хімічні процеси, нейрони, амінокислоти…
   – Отче Георгію, а от якби ви були Пандемом… Або могли порадити Пандемові – тоді, на самому початку… Або я міг би порадити – давно, коли він приходив до мене хлопчиком, і говорив зі мною, і…
   – Не тіште гординю, Кіме, ви навряд чи могли його якось змінити… навіть тоді. Втім, нехай, пофантазуймо… Можливо, Пандемові не треба було заявляти про свою фізичну присутність у нашому світі. Нехай би були його погляд, його слово – та тільки не рука…
   – Але це були б піддавки, отче Георгію.
   – Чому?
   – Бо він міг би… його могутність залишалася б при ньому…
   Кім хотів ще щось сказати, але думка раптом зісковзнула, наче велосипедний ланцюг із «зірочки». Хвилину він дивився на свої долоні, ніби очікуючи, що там записано відповідь.
   «Нехай би були його погляд, його слово – та тільки не рука…»
   Ярина.
   Іноді й слова цілком достатньо…
   Іноді досить просто мовчазного розуміння… Щоб один знайшов друга, а другий – втратив…
   – Так, – сказав він, насилу повертаючи себе в колію розмови. – Його могутність. Він міг би зупинити, наприклад, сходження зсуву на село. Або відчинити двері моєї машини… пом’яті, заклинені двері… за двадцять секунд до вибуху. Але не став би цього робити. Так, він сказав би людям у селі – тікайте скоріше і забирайте все, що зможете… І, напевно, стрибав би коло машини, даючи мені поради, як упоратися з замком. Розумієте?
   – Так, – сказав отець Георгій. – Мабуть, ваша правда… Я ж тільки людина. А він – тільки Пандем. Тому він помилився, а я не можу вказати йому, в чому помилка… і нічого не можу порадити, крім як поволі піти й покинути нас…
   Священик сидів, випроставши спину, сидів нерухомо, тільки сиве волосся ворушилося на вітрі, і Кімові здавалося, що воно шарудить, наче листя.
   – Отче Георгію… Ви знаєте, що ми перебуваємо у так званому шлюзі? Що незабаром – через кілька років – через недбальство дорослих помиратимуть діти?
   Священик повільно повернувся до нього – всім тілом:
   – Я щодня молю Господа, щоб він напоумив… їх. Я молюсь… Це все, що я можу зараз зробити.
   Він замовк.
   – А ті люди, які щодня до вас приходять, – знову спитав Кім, – вони теж моляться? Чого вони хочуть?
   – Вони почуваються покинутими… Пандема-педагога більше не існує. Зате є німий Пандем-опікун… Багато хто нарікає. У них цілком дитяче уявлення про справедливість – усім по яблуку, усім по однаковому шматочку торта… Хтось ненавидить Пандема за те, що він пішов. Хтось – за те, що він усе-таки лишився. Дехто питає: чого Бог допускає Пандема?
   – А ви…
   – А я? Я молюся за нього. Не за колишній безпечний устрій світу, ні… Я молюся за душу істоти на ім’я Пандем, – отець Георгій зітхнув. – Тепер я вірю, що ця душа існує.
* * *
   – …Вони не зупиняться, поки ми когось не вб’ємо, – сказав Сашко. – Хоч якесь первісне чуття небезпеки має ж у них бути?
   («Що таке цей їхній закон? – кричала молода жінка на трьох інформаційних каналах. – Усі люди різні, немає такої лінійки, щоб їх рівняти! Чого ми повинні страждати через те, що не вкладаємося в це їхнє прокрустове ложе? Вони хочуть відчути себе хазяями! Вони хочуть влади, ось чого вони хочуть! Виходить, ми повинні їм пояснити, що нами не можна керувати! Ніхто не може нами керувати! Пандем не повернеться!»)
   Це нова гра, що прийшла на зміну старим, думав Кім. Вони граються в «бунт», як звикли гратися в які-небудь «Джунглі» чи «Оборону Трої». Цілими родинами, цілими класами, цілими шарами… Що в них за ігрова мета? Їм байдуже, їм не цікаві призи, цікава гра – сенс їхнього життя, те, що вони вміють найкраще…
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 [32] 33 34

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация