А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пандем" (страница 31)

   Безчасся

   Пролог

   Джемі з Левком грали в «топ» – нишпорили по околицях «великою камерою», підглядали реалку, як вона є, спочатку нічого цікавого в поле зору не потрапляло, до того ж, на багатьох вікнах стояли заглушки від чужої цікавості, вони вже хотіли згортатися і йти кататися на Трасу – як раптом побачили цього хлопця, він стояв на літаючій платформі й дивився вниз, і в лиці його було щось таке, що Джемі, який був у ту мить оператором, затримав на ньому кадр.
   – Агов, – сказав він хлопцеві, хлопець покрутив головою, не розуміючи, звідки голос, потім здогадався, що потрапив у «велику камеру», й помахав рукою.
   – Ти чого? – спитав у хлопця Левко з-за Джеміної спини. Хлопець показав пальцем униз. Джемі, пам’ятає, ще подумав, що в нього якась машинка для літання і що він просто так розважається.
   – Ну, давай, – сказав Джемі, і хлопець зробив крок – просто ступив – у повітря. Джемі думав, що він трохи повисить, як це буває в мультах, і, можливо, подриґає в повітрі ногами, але хлопець одразу ж гепнув униз, зламав кілька гілок на великій березі й зник під кронами – камера ніяк не могла туди зазирнути. Через хвилину виліз рядок у новинах – «Нове самогубство поблизу західної станції», і показали розпростерте на землі хлопцеве тіло…
   Левко відтіснив Джемі й довго-довго розглядав мерця у всіх ракурсах.
   – Я теж, – сказав нарешті.
   – Що? – зачудувався Джемі.
   – Я теж так хочу, – сказав Левко.
   – Це, мабуть, боляче, – припустив Джемі.
   – А я вколю собі анальгетик, – сказав Левко.
   – А потім?
   – Що потім?
   – Ти вже будеш мертвий.
   – Ну то й що? – запитав, подумавши, Левко, і Джемі не придумав, що йому заперечити. До того ж, йому було цікаво – він ніколи в реалці не бачив, як умирають. Раніше, при Пандемі, вмирали тільки старі, та ще екстремали в червоному шарі, але Джемі був занадто ледачий, щоб подорожувати по шарах – для розваги йому вистачало іграшок та «великої камери»…
   А тепер можна і в реалці вмирати скільки хочеш. Жаль, що тільки один раз; правда, самому Джемі поки що не хотілося, але чом би не подивитись, як це зробить Левко?
   Поруч з Левковим домом була стара щогла – іноді вечорами на ній влаштовували театр тіней. На щоглі було джерело світла, навколо неї наганяли хмар, і вони служили екраном, тільки Джемі не любив цих вистав – занадто несхоже на реалку…
   Удень на щоглі нікого не було. Джемі й Левко піднялися на ліфті; потім до Джемі дійшло, що найцікавіше буде внизу, а не нагорі. Він спустився й про всяк випадок одійшов якнайдалі – щоб Левко не гепнувся йому прямо на голову; вийшло, що Левко впав навіть занадто далеко. Джемі почув тільки тріск дрібних гілочок, а потім такий звук, ніби переломили найтовщу й найсоковитішу гілку.
   Джемі побіг на звук. Левко лежав на спині і якось дивно посмикувався; з рота його товстим струмком текла кров, як в іграшці, і пінилася теж дуже натурально, але найбільше вразило Джемі те, що очі в Левка дивилися в різні боки, одне вправо й угору, друге вліво й униз. І хоч як багато іграшок пройшов у своєму житті Джемі, а такого ефекту не бачив на жодному віртуальному трупі. Напевно, творці вбивалок у реалі ніколи не бачили мерця…
   Джемі дивився на Левка хвилини півтори. А потім приїхали люди з цієї їхньої чуханої координації; у новинах уже тридцять дві секунди висів новий рядок: «Самогубство поблизу старої телевишки»…
   Джемі відійшов убік, помочився на купу старого листя й зробив запит на інфу про всі самогубства й нещасні випадки за минулий тиждень.
   …Одне погано – занадто швидко. І тільки одноразово. А у віртуалці він би попросив Левка стрибнути ще раз…

   Розділ двадцять дев’ятий

   Рожева «двійка» без імені вийшла з-під контролю Траси, перейшла на ручне керування й збільшила швидкість майже вдвоє. Траса ледве встигала розчищати перед нею дорогу (а потік був щільний), відкидаючи до узбіч інші, керовані ззовні машини; розсунути власні межі Траса, на жаль, не могла. На повороті «двійка» проїхалася бортом по огородженню, залишаючи на ньому клапті-плівочки рожевої фарби, і збила з ніг самотнього пішохода, який, на біду, опинився в цю мить на узбіччі.
   Через десять секунд після удару Кім одержав повідомлення на пульт. Ще через хвилину він був уже в дорозі.
   …Траси ставали небезпечні. І це було тим більше неприємно, що в тих шарах, де нормальним вважалося мати індивідуальний транспорт, обійтися без Трас було неможливо. Система зовнішнього керування дозволяла зростити плюси особистих «їздилок» з перевагами громадських «возилок», але яка ж велика виявилася спокуса покерувати самому, та ще й швидше за всіх!
   – На що вони розраховують? – безнадійно запитав Кім у Невілла, добре знайомого інспектора Трас. І Невілл, що перебував на два часові пояси східніше, шумно зітхнув у Кімових вухах:
   – По-моєму, вони просто не думають. Простежити реакцію Траси, обчислити машину – на рахунок «раз»… Але нічого не може статися. Вони в це вірять, ти ж знаєш…
   Медична допомога пораненому прийшла через сорок секунд після зіткнення – лікар випередив Кіма майже на одинадцять хвилин. Кім побачив спершу смугасту спортивну туфлю, що самотньо моргала блакитним маячком, потім білу ганчірочку, що прилипла до дорожнього покриття, потім – медкапсулу, формою схожу на стародавній тюбик із зубною пастою, напівпрозору, як щитки на транспортері. У капсулі нерухомо лежала людина; поруч сидів по-турецьки лікар у яскраво-жовтому, світному під фарами комбінезоні, по-пташиному ворушив головою, очевидно, керував лікуванням із вбудованого пульта.
   Темні стінки капсули прояснилися, стали враз зовсім прозорі; Кім побачив лице пораненого. Потерпілий був украй роздратований і ображений.
   Лікар перевів дух і обернувся. Кім спершу подумав, що він дуже молодий, і тільки через секунду впізнав небожа Мишка.
   – Складний перелом стегна, – сказав Мишко замість вітання. – Ну й струс мозку. Тиждень реабілітації, ніяк не менше.
   Пацієнт щось пробурмотів крізь зуби.
   – Ми вас відвеземо додому, – сказав Мишко. – Налагодимо систему, вам нічого не доведеться робити. Тільки одужувати, – він силувано всміхнувся. Видно, функція «підбадьорення пацієнта» давалась йому погано.
   Кім спробував згадати, скільки Мишкові зараз має бути років. Вісімнадцять? Дев’ятнадцять? Він, Кім, нічого не розумів у сучасній медапаратурі. Він не міг дистанційно керувати капсулою. Міг на дотик визначити перелом, розшифрувати знімок, загіпсувати… Ну, ще ввести анальгетик. Усе.
   – Ч-чорт, – простогнав поранений. – Ну чому… чому? За що?!
   Кім прикрив очі, викликаючи запис інциденту, зроблений Трасою. Картинка була чорно-біла – може, тому, що в момент зіткнення пам’ять Траси була перевантажена; у протоколі автомобіль-по-рушник фігурував як «рожевий»…
   Шматочки обдертої фарби тріпотіли на огорожі, наче квіткові пелюстки.
   – За що? – гірко бідкався Мишків пацієнт. Кім дивився на нього, і дві картинки накладалися одна на іншу: бліда скривджена людина в медкапсулі – і тіло, високо підкинуте рожевим смерчем. У повітрі майнули ноги у смугастих спортивних туфлях…
   – У-гу, – пробурмотів Кім.
   – То я даю команду на повернення? – запитав Мишко.
   – Петре Артуровичу, я представник координації, – сказав Кім скривдженій людині. – Того, хто вас збив, чекає кара… Зараз ви хочете з кимось зв’язатися?
   – Я вже подзвонив дружині, – сказав Артурович і поморщився. – Ні, ну яка зараза! Саме сьогодні… Ну чому?! За що? Що я йому зробив?
   – Ви знаєте, хто вас збив? – зачудувався Кім.
   – Я не про того, хто мене збив, – сухо відгукнувся Петро Артурович. – Я про того, хто… Ну та нехай. Ну його…
   – Подзвони мені, – сказав Кім племінникові. Мишко коротко кивнув.
   – Можна мені нарешті сісти? – сварливо запитав потерпілий.
* * *
   Рожева «двійка» без імені знайшлася раніше, ніж потерпілого Петра Артуровича Шейка доставили додому. Машина-винуватиця на той час повернулася під контроль Траси й законослухняно текла в потоці інших машин – у негустому потоці, чотири смуги всього; корячись координаторському наказові, Траса вивела «двійку» з руху й припаркувала на узбіччі.
   Кім представився.
   – Ми взагалі-то поспішаємо, – сказав пасажир, світловолосий мулат, визначений пошуковиком як Ігор-Дітріх Крошкін. Коло нього на водійському місці сиділа дуже висока жінка з «оновленим» іменем – Акація Світлоряд; на третьому передньому сидінні валялася, закинувши ноги на вітрове скло, трирічна дівчинка. Щодо дівчинки пошуковик дав збій.
   – Сорок три хвилини тому ви вийшли з-під контролю Траси, – сказав Кім. – Двадцять дев’ять хвилин тому ви збили людину… Вам показати запис чи ви самі згадаєте?
   – Він просто там стояв, – сказала Акація Світлоряд. – Ніхто не змушував його там стояти.
   – Коли ми знову поїдемо? – запитала дівчинка.
   – Це ваша дочка? – Кім розглядав шкарпеточки з масажем, що гепали по склу.
   – Ні, – сказав Ігор-Дітріх Крошкін.
   Пошуковик нарешті видав відповідь: дівчинка була Поліною Міллер, віком два з половиною роки, і жила з батьками в сусідньому шарі за двісті кілометрів звідси.
   – Вона просто хотіла покататися, – сказала Акація Світлоряд. – Ми потім подзвонимо її батькам або координаторам, щоб вони її відвезли назад.
   – Їдьте, – сказала дівчинка. – Я хочу швидше.
   – Ви хоч цікавилися, що сталося з людиною, яку ви збили? – запитав Кім. – Дивилися новини?
   – Чого ми повинні цікавитися? – здивувався Ігор-Дітріх Крошкін.
   – Ми його навіть не знаємо, – додала Акація Світлоряд. – Навіщо ці ритуальні запитання?
   Обом було не більше тридцяти. Обоє народилися при Пандемі.
   – Боюся, вам доведеться відповідати, – сказав Кім. – За подібні вчинки щонайменше понижують у статусі…
   – Чого це? – обурилася Акація Світлоряд. – Ми не роботи, щоб Траса нами керувала… Чого ми не можемо їздити, як хочемо?
   – Бо ви покалічили людину.
   – Але він же просто там стояв!
   – Ви могли його вбити.
   – Не могли, – заперечив цього разу Крошкін. – Ми самі могли б убитися, але не вбилися, бо Полечка з нами захотіла покататися…
   Невже мені хочеться його вдарити, здивувався Кім. Яке ганебне… яке непереборне бажання.
   Ігор-Дітріх Крошкін насупився:
   – А ви… Кіме Андрійовичу… Ви що, справді вірите, що ми могли його вбити? І ніби щось таке… таке… справді може статися?
* * *
   – Вони просто підібрали дівчинку на дорозі, – сказала Олександра.
   Вона сиділа у себе вдома, Кім бачив, як за її спиною мерехтить, вибудовуючи примарні замки, свімуз-композиція «Вельветовий джин».
   – Так, – Кім валявся на підлозі у власному кабінеті, і його морозило. Десять хвилин тому він підтяг температуру повітря на два градуси, а потім ще на два; стіни посвітліли. Вони завжди набували відтінку льоду, коли в кімнаті було занадто жарко.
   – А її предки? – навіщось запитала Олександра.
   – Предки спершу забули дочку при дорозі… А потім сиділи й чекали, коли їм привезуть дитину. Вони ж прекрасно знають…
   – Так, – кивнула Олександра. – От і Сашко теж розповідав… Кімчику, а взагалі можна достукатися до їхніх мізків?
   – Не знаю… У Пана якось виходило, у нас поки що – не дуже… Їх доведеться карати, всіх цих ігорів-дітріхів, і що далі, то суворіше, а вони ж і не зрозуміють, за що…
   – Раз не зрозуміють, два не зрозуміють, а потім… Що ви з ними взагалі робите?
   – Пониження в статусі на три пункти. Думаєш, порушень стає менше? А порушень-рецидивів? Ні-фі-га.
   – Ну й спадщину залишив наш Пан…
   – А могло бути гірше. Сашуню, Пан же ж готувався, готував усіх, готував нас… І підстелив, зараза, соломки скрізь, де міг… А без цього могла б бути чортзна-яка м’ясорубка, і ми б прокляли Пана так, як нікого в історії людства не проклинали…
   – Холера, brother, як ти зловісно висловлюєшся.
   – Якби ти бачила, як він летів! Як летіла ця людина, ноги в повітрі… Це смертельна травма, Сашуню, з нього навіть туфлі злетіли… А в результаті – перелом стегна. Струс мозку. При нинішніх засобах – тиждень незручностей, і край.
   – То він мав був померти?
   – По-чесному? Мусив.
   – Жах…
   – Так. Наступного разу Петро Артурович Шейко не ходитиме по Трасі. У нього є можливість закріпити отримані навички.
   – І в чому ж message?
   – Для нього? Триматись якнайдалі від ігорів-дітріхів. Для них… нема бажання про них говорити, якщо чесно. Вони б убилися… Але дитина за законами безчасся завжди виходить суха з води – хоч у яку халепу її втягнуть дорослі. Тому дітріхи-крошкіни беруть дівчинку – першу-ліпшу. Дівчинка спокійно погоджується покататися. Її мати… я сьогодні говорив з її матір’ю… Вона бачить – дитина пропала, але навіть не дзвонить у координаторську, оскільки тривожитись нічого, соромно відривати від справи заклопотаних людей і так далі… І вона має рацію, бо з дівчинкою нічого не станеться, її навіть не кусне, пролітаючи, оса…
   – Сашко прийшов, – сказала Олександра. – По-моєму, злий.
   – Він завжди злий… Ти знаєш, як влаштовані «двійки»? Вони садять дівчинку на переднє сидіння… Там дуже потужний корпус, убити двох і вберегти третього можна тільки відверто чудесним чином…
   Кім замовк. Як її там – Поліна Міллер? Два з половиною роки? Дозволити дівчинці загинути в катастрофі заради напоумлення двох дорослих дурнів? І хто сказав, що до них би дійшло?! Центри всесвіту, чорти б їх ухопили, непорушні… І перш ніж ця впевнена точка опори похитнулась – розмазались би обоє по стінці разом зі своєю машиною… Щоб іншим не кортіло? Ба ні… «Зі мною нічого не станеться» – маленький дитячий щит, з роками оброслий дубленою шкірою. До Пандема люди могли гинути сотнями й тисячами, і все одно всі покарання здавались несправедливими… А по вулицях гасала молодь, втискаючи педаль газу трохи чи не в днище…
   – Худоба, – буркнула Олександра.
   У кадрі за її плечем з’явився Сашко – бритий налисо, у мерехтливих відблисках «Вельветового джина» він сам був схожий на екстравагантне чудовисько. І, зрозуміло, зразу ж утягся в розмову:
   – Що ти за єресь говориш, жінко! Не худоба – люди! Ми ж люди, ми все можемо, нам усе дозволено, ми будемо жити вічно й вічно будемо радіти життю… Пандем дав нам усе для щастя й пішов, залишивши нам нашу волю… Кіме, зайди в корпоративну мережу, я скинув тобі деякі наробки.
   – Щось сталося? – лагідно спитала Олександра, котра знала чоловіка краще, ніж Кім знав себе.
   – Новий випадок на Трасі, збили двох дівчат. Щось дуже часто останнім часом, а, здавалось би, не найлабільніший шар…
   – А ми тут якраз хвалимо Пана, – зітхнула Олександра, – який розумно організував безчасся, даючи нам змогу адаптуватися до нового світу…
   – Зубоскалимо? – Сашко мигцем глянув на дружину. – Я, прямо як справдешній богомолець, прославляю Пана вранці і ввечері – саме за це його рішення… Хоч бруд і кров усе одно будуть, і нам з Кімчиком доведеться розгрібати, і розгрібати, і знову розгрібати… – Сашко всміхнувся мрійливо, наче йшлося про гарну вечірку.
   – Знаєш, що сказав потерпілий Петро Артурович… наостанок? – запитав Кім.
   – Здогадуюся, – усміхнувся Сашко.
   – Що? – тепер уже Олександра мигцем глянула на чоловіка й вимкнула «Джина». Відблиски згасли, палаци розчинилися; тепер Кім бачив нічне небо з гострим, немов голки, проміннячком зірок, і на тлі його – два обличчя, як два бліді місяці.
   – Він сказав: «Ну яка зараза. Що я йому зробив? За що?!»
   – Це, звісно, не про водія, – після паузи процідила Олександра.
   – Так… Це про того, хто врятував йому життя.
* * *
   Усе місто – і вся земля – вкриті були спорожнілими альтанками. Їх зносили й перебудовували, наче бажаючи скоріше забути про те, хто альтанки покинув; їх реставрували й берегли, ніби вірячи в те, що він іще повернеться.
   Напевно, в Ярининій альтанці нічого не змінилося. Напевно, замість дзеркала-екрана стоїть тепер мнемокартинка: багато з тих, хто не має сили змиритися з Пандемовим відходом, зберігає в альтанках його зображення… Кім хотів би хоч раз подивитися на Пандема Ярининими очима. Зазирнути в лице того, хто розумів Ярину краще, ніж він, Кім, розумів свою дружину. Свою колишню дружину…
   А у велику міську альтанку коли-не-коли забрідають люди. От як, наприклад, ця жінка, темношкіра, з відсутнім поглядом чорних очей, вона сидить у куточку, не помічаючи Кіма; або як оцей підліток з тонкими сенсорами замість волосся, він Кіма бачить, і соромиться, і зрештою йде шукати іншу альтанку, безлюдну. Що за лихо в нього, чого саме сьогодні йому так потрібен Пандем?…
   Кім сів у м’яке крісло за спиною темношкірої жінки. Опустив підборіддя на сплетені пальці.
   Ти пішов од нас, думав Кім. Чи ми пішли від тебе?… Ми вийшли за двері… Так, це було дуже ефектно… Ти йшов так помалу, так нестрашно, навіть весело…
   У всіх шарах до того моменту вже були готові лікарі, вчителі та керівники, причому багато хто ще й сам не підозрював про свої можливості. Відхід Пандема – і шок від цього відходу – мав їх ініціювати; так, власне, потім і сталося: ці люди стали тим, ким при Пандемі не стали б ніколи.
   Прощаючись з Пандемом, Кім знав, що зародки всіх необхідних людству служб – від медичної до сейсмологічної – створено, налагоджено й вони перебувають у робочому стані. Ще він знав, що в кожному домі змонтовано протипожежну систему, що сучасна енергомережа дозволить людству жити в теплі й достатку багато сотень років, що запас міцності, вкладений Пандемом у життєзабезпечення космолайнера під назвою «Земля», цілком достатній для того, щоб, ідучи від них, Пандемова совість – якщо в Пандема є совість – лишалась крохмально-чиста…
   Пандем казав, що тепер його, Кімова, черга подбати про світ. Що кожен сильний повинен допомогти тому, хто ще недостатньо сильний… І, це ж треба – він, Кім, обіцяв замінити Пандема Ігореві-Дітріху Крошкіну! Він це обіцяв – прощаючись…
   Усього чотири роки тому.
* * *
   Ярина Каманська читала вступну лекцію з дизайну життєвого простору – по землі її слухали дві тисячі сто сорок три особи, і ще незбагненним чином на канал «пристебнулося» тридцять юних «місячників».
   Людські уявлення про те, що таке краса та зручність, різняться дивовижно, говорила Ярина. Як ви знаєте з «оболонки» нашого курсу, той дизайн, про який ми будемо говорити, прийнятий у сорока двох відсотках земних життєвих шарів: це насамперед єврошари з коефіцієнтом від двадцять першого до дев’яносто першого, а також усі шари холодної колірної гами й частково жовті та жовтогарячі, повний список ви знайдете в довіднику. За сформованою традицією комфортні для нас життєві простори будуються, виходячи з простого правила: все, що зовні, має бути максимально природне й наближене до природи. Усе, що всередині, має бути оригінальне, складне і якомога винахідливіше, але без втрати в зручності. Зрозуміло, це правило можна будь-якої миті порушити, та тільки заради того, щоб внести в концепцію щось нове: бунтарство заради бунтарства в нашій справі не заохочується. Якщо хазяїном житла є одна людина, обладнати для неї простір легше, ніж, наприклад, для родини чи для компанії друзів; що повніша буде інформація, яку захоче надати вам майбутній мешканець – або мешканці – ще не сконструйованого вами простору, то менша ймовірність того, що ви помилитесь… Усі ви вже виходили зі мною на зв’язок, я знаю про вас досить багато, та все-таки недостатньо… Хто перший скаже, скільки існує основних рушіїв для конструювання житлового приміщення?
   Вони ввійшли в контакт, і на довгих півтори години Ярина забула думати про все, крім костей та тельбухів дружнього людині житла. За десять хвилин до закінчення лекції оголошено було час на бліцпитання; запитували навіть більше, ніж на торішньому потоці, і майже всі питання стосувалися відходу Пандема. Серед іншого питали, чи правда, що на п’ятий рік після Пандема будівництво нового життєвого простору буде згорнуто («Авжеж ні, хто вам сказав таку дурницю?»), і чи правда, що після Пандемового відходу в усі будівельні й дизайнерські норми впроваджені якісь потворні обмеження, «пожежні системи» чи щось таке?
   Ярина мигцем звірилася з годинником і пошкодувала, що не лишила більше часу на відповіді. Що вона могла розповісти їм про пожежу – за ті три хвилини, які в неї лишилися? Чи про землетрус?
   – Ми почнемо з цього наступну лекцію, – пообіцяла вона. – Безпека житла – окреме питання… особливо актуальне для тих, хто народився при Пандемі… «і не уявляє собі, що може наробити одна випадкова іскра», – хотіла вона додати, однак промовчала, бо знала з досвіду – вони образливі, вони вважають себе дуже розумними й самостійними…
   За останні дві хвилини вона встигла похвалити вже помітних лідерів, підбадьорити інших і дати домашнє завдання. Вогник на камері згас; Ярина за інерцією помахала рукою вже порожньому екранові й вибралася зі студії в загальний хол. Тут було змонтовано п’ятдесят змінних інтер’єрів – зараз хол дублював приміщення лондонського вокзалу Вікторія в середині двадцятого століття; під розкладом поїздів – а насправді розкладом лекцій – стояв чоловік, і Ярина раптом зупинилась мов укопана, бо їй привидівся Кім Каманський…
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 [31] 32 33 34

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация