А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пандем" (страница 30)

   Розділ двадцять восьмий

   Орбітальний сміттяр застряг у пусковому вузлі, зриваючи графік, загрожуючи катастрофою. Шурко – Олександр Олександрович Таміленко – витріщав очі й кашляв на всю диспетчерську, бо мінеральна вода не на користь, якщо її пити поспіхом і нервово.
   У Шурковій юності техніка ніколи не давала збоїв. Перший бунт дорогих його серцю залізяк стався три з половиною роки тому: тоді відмовила Шуркова кліпса-«гралька», перестала працювати задовго до закінчення терміну служби – з тієї простої причини, що крапелька води потрапила в корпус і окислила контакт. Невідомо, як і звідки просочилася ця злостива крапелька, невідомо, чого контакт так легко піддався спокусі; Шурко довго сидів у альтанці, тримаючи на долоні мертву «гральку», і слухав лекцію про мільярди випадків, які колись контролював Пандем, а тепер відстежуватиме Шурко, інженер милістю Божою, власник золотої голови і срібних рук…
   З тієї миті почалася – і тепер досягла свого піку – війна раніше безвідмовної техніки та золотої Шуркової голови. І якщо досі голова перемагала, то тепер перемога була, схоже, за сміттярем.
   Шуркові очі бігали, так і сяк повертаючи динамічну модель вузла із застряглим у ньому супутником. Деталь, на якій його погляд затримувався хоч на частку секунди, більшала, огорталася строкатою хмарою символів і даних. Іноді Шурко допомагав собі руками: тицяв пальцем у рухомий рядок – так кошеня намагається піймати стрічечку, що повзе по підлозі. Крім того, руки дуже потрібні були, щоб гризти нігті і тримати склянку з водою.
   З усього виходило, що сміттяр занадто рано одержав (або хибно сприйняв) команду про дію. Пелюстки пускового вузла здалися йому чужорідним тілом, і тепер він сумлінно перетравлював усе, до чого міг дотягтися: це був дуже потужний сміттяр нового покоління, готовий і Місяць пожерти, якщо накажуть. Олександр Олександрович Таміленко випробував уже двадцять два способи зупинити зухвалу тварюку; даючи накази пусковому вузлу, він говорив про сміттяра як про живу злісну істоту і був такий емоційний, що операційна система розуміла його із затримкою на одну-дві секунди.
   Шурко сумував. Вузли й агрегати давним-давно були членами його родини; якщо колишня дружина могла сказати «Я краще знаю», якщо дочка могла гмикнути й проігнорувати зауваження, то вузли й агрегати дозволяли собі хіба що нетривалі примхи, короткі виступи й не дуже рішучі демарші, після чого знову виявляли розуміння, і ніколи в Шурковій практиці ще не було такого, щоб він, Олександр Олександрович Таміленко, не міг усунути неполадку самостійно, без Пандемової допомоги…
   Зона тривоги розросталася. Сміттяр не тільки не реагував на прямі накази, але й не сприймав хитрих Шуркових натяків. Залишалося тільки відрубати кілком і супутник, і пусковий пристрій; це означало завалити весь графік Шуркової зміни й визнати себе безпорадним «енпешником» – ця неприємна лайка мала цілком певне значення, Шуркові його навіть пояснювали, та він забув…
   Шурко вдарив кулаком по підлокітнику. Він зараз ненавидів і пусковик й сміттяр, і вузли й агрегати, і Пандема, котрий може все виправити без зусилля, одначе спостерігає за Шурковими потугами, як вихователь спостерігає за малям, поки те марно намагається поставити кубик на кубик…
   Тоді він вилаявся крізь зуби, смачно, вперше за багато років; з кожною вимовленою тирадою картинка на сітківці яснішала й ставала контрастніше, неначе з неї здували пилюку. Шурко лаявся самозабутньо, цинічно й зло; можливо, його самодіяльні лайки зіграли роль мозкових вітамінів. Хай там як, але, перервавши на півслові потік лайки, Шурко знов узявся вихоплювати з динамічної моделі один фрагмент за іншим. Він давав команди, беззвучно ворушачи губами; перші п’ять «тицянь» пішли в пустоту, на шостий раз сміттяр раптом завмер, ніби принюхуючись, і це його зволікання дозволило Шуркові провести гарячкову операцію «стопу». Сміттяр спробував було сперечатися, але вкритий потом Шурко вже фактично володів ситуацією; сміттяр посумнівався для годиться й сам собі дав команду на припинення діяльності.
   Сім з половиною дорогоцінних хвилин пішло на те, щоб відновити пусковик. До моменту, коли клятий сміттяр відбув нарешті на орбіту, Шурко напівлежав у кріслі, вичавлений і мокрий, зі зневажливою посмішкою на запечених губах, спустошений, злий і страшенно собою задоволений…
   Так тривало цілих півтори хвилини.
   Потім війна раніше безвідмовної техніки й золотого інженера Шурка Таміленка відновилася на новому витку.
* * *
   – …Якщо я бачу розв’язання проблеми – то чому його не бачиш ти?
   Кім віджимався від порослої травою підлоги. Десять… двадцять…
   – Якщо я бачу вихід, Пане, то ти й поготів повинен його бачити. Ніяких крайностей; світ, де є біль, але цей біль не виходить за межі. Світ, де є смерть… але тільки для тих, кому жити дуже набридло. Розумієш? І стимул для розвитку, і спокій, і воля. І конкуренція, згоден? Можливо, навіть кара… Ти ж не матуся, котра, якби її воля, не підпустила б до дитини навіть нежить… Але ти й не доля, що байдуже б’є по голові. Щось інше… Наприклад, розумний суворий батько. Гармонія… Чом би й ні? Шістдесят вісім, шістдесят дев’ять, сімдесят…
   Кім устав. Машинально обтрусив долоні – хоч вони були так само чисті, як і до впирання в траву.
   – Якщо я бачу, – промурмотів уголос, – то чому не бачиш ти?
   Він кинув пульт не дивлячись – його м’яко впіймала напівпрозора поверхня, що вміла бути й столом, і екраном, і полем для чергової настільної гри; сьогодні це «Джанґл», ми у захваті від закону джунглів на ігровому столі… Втім, у всіх популярних іграх – їх і до «Джанґла» було повно – перемагає найшвидший і найжорсто-кіший…
   – …Виходить, ти бачиш ще щось. Недоступне мені. Припустімо, розум гибіє без принципово нових, незбагненних явищ. То зімітуй ці явища! Зіграй з людством у гру! Не можеш же ти, справді, на рівних спілкуватися з моїм нудьгуючим сином Романом, пояснювати йому, що потреба в розвитку містить у собі й потребу випробувати себе на межі сил… Влаштуй акваріум, де є нібито жорстока сліпа доля, нібито фатум, нехай це буде не дитячий світ, але спортивний майданчик… У спорті ж теж є свої умовності, є змагання, є розвиток на межі сил, але в спорті – переважно – не вбивають…
   Міні-ресторан нагадав, що пора обідати. Стіл під натуральною лляною скатертиною був уже накритий; їсти не хотілося. Кім сидів, тупо дивлячись, як здіймається пара над ніжним м’ясом – тим, що народилося в пробірці й ніколи не було живою істотою.
* * *
   – Речі – місце, – сказав Сашко Таміленко.
   – Що? – неуважно перепитала Олександра.
   – «Речі – місце», така остання дизайнерська знахідка. Будь-яку нову річ ти фіксуєш на належному місці в потрібному положенні і вводиш у пам’ять будинку… І відтепер по спеціальній команді з пульта всі речі переміщаються на задані тобою позиції… Непогано б мені таку штуку років тридцять тому. Або сорок. Ми з матір’ю вічно воювали за порядок у моїй кімнаті… Точніше, це вона воювала за порядок, а я воював за волю… Що ми робимо сьогодні ввечері?
   – У мене зустріч, – так само неуважно сказала Олександра. Невелике дзеркало на її столику було насправді екраном – Олександра повертала своє віртуальне зображення так і сяк, одразу приміряючи на двійника зачіски, косметику, колір волосся.
   – Жаль, – подумавши, сказав Сашко. – Чогось я саме сьогодні розраховував на сімейний затишок.
   – Поклич Юльку… Або нагадай Шуркові, що в нього є батько.
   – Сашо, – сказав Сашко, зупиняючись за спиною в дружини; на щастя, «дзеркало» його не відображало. – Як ти думаєш, кількість зла на землі якось пов’язана з кількістю добра?
   – Авжеж, – сказала Олександра, яка за багато років заміжжя звикла легко погоджуватися з чоловіком, пропускаючи при цьому його слова повз вуха. – Я так думаю: що більше добра, то менше зла…
   – А я так не думаю, – сказав Сашко, дивлячись на ту, іншу Олександру, що мерехтіла в глибині екрана. – Я думаю, що добро й зло врівноважують одне одного… А отже, що більше добра, то більше й зла.
   – Цікаво, – пробурмотіла Олександра, беручись приводити своє лице у відповідність до віртуально підібраного образу. – Дуже цікаво…
   – Тоді, – сказав Сашко, – що менше зла залишає Пандем на землі, то менше стає й добра…
   – Тобто, бажаючи всім добра, треба множити зло, – кількома широкими мазками Олександра вміло підкреслила високі вилиці.
   – Дуже добре, що ти не ставишся до мене серйозно, – сказав Сашко. – Інакше ми не дожили б і до срібного весілля.
   – Сашко, ставитися до когось серйозно – найнудніший підхід до справи… То ми встановимо в себе цю штуку, «речі – місце»? Вона не дуже громіздка?
   – А навіщо вона нам потрібна, – сказав Сашко. – У нас майже немає речей… Не вважати ж річчю пакет з одноразовими светрами?
   – Ми можемо завести річ, – сказала Олександра. – Наприклад, справжній килим, не з трави, а вовняний… Можна навіть антикварний… Хочеш?
   – Ні… Ти вже йдеш?
   – У мене зустріч призначено на шосту годину…
   – Ну, лети. Успіхів…
   Олександра поцілувала його в щоку – ніжно, по-материнському. Сашко провів її до порога; літалка описала півколо й зникла за кронами, Сашко повернувся в кімнату, ліг на підлогу й подзвонив Кімові.
* * *
   – Привіт, – сказав Кім. Востаннє Сашко дзвонив йому три… чи чотири роки тому через якісь дрібниці.
   – Братику-в-законі, – Сашко всміхнувся, згадавши давній Олександрин жарт. – Що ти робиш сьогодні ввечері?
   – Або працюю, або нічого…
   – Тоді ходімо в тренажерку, відпочинемо, вип’ємо, поборюкаємось?
   За цією легкою пропозицією стояв, зрозуміло, не безтурботний вечір за іграми й балаканиною. На відміну від Олександри, Кім не вмів пропускати Сашкових слів повз вуха; може, саме тому, подумав Кім, Саша його дружина от уже майже сорок років, а я – братик-у-законі, вічний опонент, спаринг-партнер або хлопчик для биття, залежно від настрою…
   Кім гмикнув, уявивши себе в ролі хлопчика для биття.
   – Я тебе не втомлюватиму, – сказав Сашко. – Так… поговорити.
   – Ну, ходімо, – сказав Кім. – Не піддаватимуся, май на увазі…
   * * * Цей простір було спеціально влаштований для руху. Тут літали й повзали, розтягувалися, стрибали, плавали в невагомості, пірнали на глибини й грали в м’яча; Кім уперше звернув увагу, як багато навколо старих, за сімдесят, людей. І з яким задоволенням вони гасають по «чарівному замку» – ігровій дистанції з доланням перешкод…
   П’ятдесятишестирічний Сашко в чорному облиплому комбінезоні грав м’язами, крутив сальто і, між іншим, зустрів Кіма підкреслено агресивно; це був свого роду ритуал. Одним з найбільших підпросторів тренажерки був «колізей», місце для сутичок і двобоїв усіх ступенів складності – починаючи з простої боротьби на килимі й закінчуючи боєм на інерційних «дзиґах», на вузькій кладці, над голографічною прірвою. А чом би й ні, подумав Кім. Здорова злість тонізує… До того ж, я легко його вхекаю, хоч він і на шість років молодший.
   Важили вони приблизно однаково. Різниця в зрості була неістотна. Обидва були вперті, проте Сашко, либонь, мав куди більший запас люті. Кімові не вдавалося довести до кінця жодного прийому: реакцією Сашко нагадував змію.
   – У мене сьогодні день народження, – сказав Сашко, вкотре уникаючи атаки.
   – Що?!
   Кім на секунду втратив пильність. Захват; на щастя, Сашкові не вдалося провести прийом чисто.
   – А… яке сьогодні число?
   – Яке число, який день, який місяць… для тебе немає різниці, бо Віталій всі ці тижні моргає. Ти питаєш Пандема, що він робить, а він моргає, ось уже цілий місяць… Ап!
   Кім ухилився. Струснув з себе Сашка, але й сам упав; килим був синтетичний, чорний, мов космос.
   – А чого ж ти мовчав? – запитав Кім у килима.
   – А я й кажу… Це умовності, ти не помітив? Коли діти хочуть влаштувати собі свято – вони не чекають дати, вони кличуть друзів на який-небудь день блощиці, чи день першої кульбаби, чи щось у тому ж дусі… А через місяць кличуть уже інших друзів, так само хороших, на день першої синиці, наприклад…
   – Переставай патякати, – Кімова здорова злість десь ділася. Лишилося саме роздратування.
   – Час не має значення, – тихо сказав його вічний опонент. – Життя безконечне… так здається. Ти знаєш, у мене нова робота.
   – Чого ж ти…
   – Я координатор. Людський диспетчер. Маленький вузлик у всепланетній координаційній сітці… Кіме.
   – Невже?
   – Ти ж уже зрозумів, що саме готує Пандем?
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 [30] 31 32 33 34

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация