А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пандем" (страница 26)

   Розділ двадцять третій

   Мишко Каманський терпіти не міг шкільної практики.
   Торік – якось – був єдиний раз, коли Мишко на практиці все зробив правильно. Їм було по сім-вісім років, учитель дав завдання – провести якийсь нескладний дослід і записати результати. Дослід був простий, але працювали дві команди в одній кімнаті – на час, і найгірше, що негатрон був тільки один, а з кімнати виходити заборонялося!
   Кирило, командир команди-суперниці, усе вирішив швидко й просто. Він завжди вирішував швидко й просто – Мишко давно вважав його Пандемовим улюбленцем; Кирило розділив свою команду на дві частини: поки сам він з помічницею ставив дослід, решта троє пацанів та здоровенна дівчинка успішно втримували всю Мишкову команду в дальньому від негатрона кутку.
   Напевно, Мишко міг би боротися. Їх було більше – шестеро проти чотирьох, вони могли б зім’яти заслін і хоч би зірвати несправедливому Кирилові дослід. Проте Мишко всі десять хвилин простояв на місці, голосно доводячи своїм і чужим, що битися за прилад не треба, що в будь-якій ситуації треба шукати компроміс, що вони прекрасно б устигли, якби домовилися між собою…
   Кирилова команда одержала десять очок і повну перемогу, Мишкова – нуль очок і поразку. Після короткої похмурої зміни всі пішли в шкільну альтанку, і там уже Пандем облаяв і Кирила, і його команду. Перемога, виявляється, була фальшива, насправді слушність мав Мишко, який не прийняв запропонованих Кирилом правил гри…
   Ох, як Кирило тоді обурився. Він-бо звик чути від Пандема похвалу; забувши про здоровий глузд, він узявся доводити, що Мишко відмовився від боротьби не зі шляхетності, а з боягузтва. Мишко знав, що Кирило має рацію, і Пандем знав, що він має рацію; хлопці й дівчата з обох команд також схилялися до того, що Кирило має рацію, тоді Пандем несподівано всіх відпустив, крім Кирила, який зостався з ним сам на сам…
   Треба сказати, що стосунки між Кирилом і Мишком після цього не зіпсувалися, навпаки – стали якісь спокійніші. Кирило навіть попросив пробачення, що обізвав Мишка боягузом; як би Мишкові хотілося, щоб Кирило вибачився до розмови з Пандемом, а не після неї!
   Пандем майже щотижня знаходив за що похвалити Мишка, проте Мишкові здавалося, що хвалять його за якісь дрібниці. Коли настав час наступної практики, Мишко щиро повторив один раз випробувану знахідку: не став боротися за якийсь там необхідний ресурс, а цілу гру втовкмачував про необхідність компромісу; виявилося, що він помилявся. Виявилося, що в цій новій практиці якраз треба було боротися; Пандем надавав по вухах тепер уже Мишкові, і навіть обережне Кирилове втішання не могло підсолодити пігулки.
   «Тобі треба самому себе будувати, – говорив Пандем в альтанці, – поки ти не досяг успіху в цьому будівництві, ти не бачиш себе, не усвідомлюєш свого права на внутрішній рух, ти боїшся навіть спробувати, а чого боятися, я ж з тобою… Пробуй!»
   Мишко пообіцяв.
   Сьогодні знов мала бути практика. Кожен одержав завдання в запечатаному пакеті; у кімнаті було дуже тихо, поки всі сиділи, втупившись у монітори. У самому завданні нічого особливого не було, це була спортивна естафета; Мишко не любив спортивностей, але «соціалки» його лякали значно більше. Найгірше з’ясувалося потім – виявляється, естафета проходитиме в режимі «сенсор».
   Раніше Мишко думав, що такі завдання починаються в старших класах. Ну хоч би років з дванадцяти; він був обережний і рідко набивав ґулі чи, скажімо, ранився об колючі шипи. Щоразу після такої невдачі було дуже неприємно – кілька секунд, поки ґуля не зникала й подряпина не затягувалася; Мишко, зрозуміло, знав, що в допандемні часи подряпина могла боліти й кровоточити ледь чи не цілий день…
   Ігри в режимі «сенсор» означали, що як ти поранишся, то рана болітиме аж до фінального сигналу. І ти при цьому ще повинен виконувати завдання!
   – Я не розумію, навіщо це потрібно, – похмуро розповідав Мишко литкастій Ольці.
   – Просто дивись під ноги, – легковажно відповідала Олька. – У мене сестра щоп’ятниці бігає в «сенсорних» естафетах і тільки один раз коліно подряпала.
   Вони вийшли на старт, причому Мишко виявився цього разу в одній команді з Кирилом. За п’ять хвилин побудували стратегію – хто з ким побіжить і в якому порядку; спершу дистанцію мали пройти Кирило і Лів, потім Нарахіро й Леська, потім Мишко й Олька, потім іще три пари. Смуга перешкод була незнайома; два етапи, між ними нескладне завдання (Мишко й Олька повинні були активувати кліматоформуючу установку, принесену першою парою й складену другою). П’ятнадцять хвилин на дистанції. Усе.
   Дали старт.
   Кирило й Лів, як і очікувалося, все зробили чітко й повернулися на тридцять секунд раніше, ніж перша пара з другої команди. Леська напартачила зі складанням установки – Нарахіро довелося все переробляти, вони втратили перевагу й програли другій команді майже хвилину. Затиснувши в пітній долоні естафетну паличку, Мишко побіг услід за Олькою, яка обожнювала легку атлетику й тепер мчала попереду, наче на повітряній подушці, не торкаючись ногами трави…
   Трава приховувала ями й вибоїни. Мишкові здавалося, що кожен крок озивається незвичним болем у п’ятах. Він дивився під ноги й ніяк не міг розігнатися; десь позаду – перед оглядовим екраном – його команда репетувала, підбадьорюючи й підстьобуючи, у навушниках дзенькали комарині голоси: давай! Давай! Каманський, натисни! Добре!
   (Вони із задоволенням кричали б «швидше», «черепаха», а то й що-небудь образливіше, та це вважалося грубою психологічною помилкою. Усі в команді знали, що Мишка на дистанції треба хвалити – то аж потім, після фінішу, можна висловити все, що насправді думаєш про його фізкультурні чесноти…)
   Олька вже перелізла через огорожу, проповзла під натягнутим дротом, перейшла по колоді неширокий басейн з брудною водою й добралася до кліматоформа; щоб його активувати, потрібні були дві – Мишкова та її – естафетні палички.
   Низько натягнутий дріт смикав при проповзанні за штани ззаду – це було неприємно й принизливо. Мишко рив носом землю, а команда репетувала в навушниках, а Олька тупцювала перед кліматоформом, намагаючись якось викрутитися самій; тепер Мишка підганяли вже відверто обурені крики, і він легко перелетів через басейн і дуже швидко – просто напрочуд – здогадався, як треба запустити установку. Команда зааплодувала; тепер вони поверталися назад, продираючись крізь густі зарості невідомо яких кущів, переборюючи піщані схили, так що навіть Мишків комбінезон дав збій і став вологий од поту…
   До фінішу залишалася ще чверть етапу, коли прийшов біль.
   Він не зрозумів, що відбувається. Він валявся на спині й репетував; що сталося з його ногою, не було сили розуміти, він знав тільки одне – він умирає просто тут і зараз.
   – Каманський, ти що?!
   – Нога… – стогнав Мишко, відчуваючи, що непритомніє.
   – Ти підвернув! Ти вивихнув! Давай на фініш, там усе одразу мине! Давай!
   – Я не можу! – кричав Мишко, розмазуючи сльози по лиці й не думаючи про те, що його бачить уся команда. – Я вми… раю…
   Тоді цибата Олька, скреготнувши зубами, швидко стала навпочіпки, закинула його руки собі на плечі – і, насилу розігнувшись, потягла його на собі, як іграшковий Дід Мороз тягне червоний мішок з картоплею…
   Коли вона, падаючи з ніг, перетнула фінішну лінію, біль, який здавався нестерпним, зник. Вийшовши за межі естафети, Мишко вибув з «сенсорного» режиму.
* * *
   На столі лежала лялька, така схожа на справжню людину й при цьому така нерухома й така мертва, що від цієї нерухомості й мертвості Мишкові хотілося тікати стрімголов.
   – Це пластнатурний муляж, – сказав Пандем. – Іграшка.
   Мишко дивився, не відриваючись; розпростерта на столі фігура ніби ввімкнула в ньому чужі, злежалі десь у генах спогади. Він розумів, що це пластнатур, такий самий, з якого роблять м’ячі та сумки, – але підійти не наважувався.
   – А згадаймо, що ви вчили про опорно-руховий апарат… Де в тебе гомілковостопний суглоб, ти пам’ятаєш?
   Мишко нахилився. Торкнувся ноги, тепер байдуже-здорової, а там, на «сенсорі», вона просто-таки волала від болю.
   – Приблизно… Я покажу тобі гомілковий суглоб на голограмці. І що сталося, коли ти підвернув ногу. І що зробив би лікар, щоб тобі допомогти…
   – Я справді нікчема? – тихо спитав Мишко.
   У великій шкільній альтанці нікого не було. Стільці вздовж стін, довгий стіл з огидним муляжем та Мишко Каманський, небіж хірурга.
   І ще Пандем.
* * *
   Два Кімові племінники були схожі один на одного, як їжак на шафу; життєрадісний чорноволосий Шурко годився в батьки повненькому й образючому блондину Мишкові. Кім був вражений, яким це дивом сестри-близнючки зуміли привести на світ двох таких різних синів; Шурковим батьком був Сашко, а Мишковим – невідомий донор. Якщо про Шуркове дитинство Кім знав свого часу майже все, то Мишко – а йому було вже дев’ять – залишався неблизькою, майже сторонньою дитиною.
   Літо вже минуло, осінь ще не почалася. При повному безвітрі – і безчассі – Кім ішов центром міста, куди його викликав на зустріч незрозумілий небіж Мишко.
   Під ногами пружинила коротко стрижена газонна травичка. Ледь відчутно здригалася земля – тоді з-за крон злітала закрита гондола якого-небудь транспорту; справа й зліва стояли, вкриті останньою запилюженою зеленню, стародавні адміністративні будинки – Кім пам’ятав їх ще поза лісом і поза травою, на допандемній лисій вулиці, на грандіозному проспекті, де туди-сюди гасали сотні машин на бензинових двигунах…
   А я ж не вижив би, подумав Кім. Якщо мене зараз закинути «туди»… Від одного ковтка повітря задихнувся б і вмер. Сизі хвости, що в’ються за тушами автобусів… Це було чверть століття тому. А здається – триста років минуло.
   По вузькій доріжці – метрів п’ять над землею, Кімові здалося, що прямо по верхівках дерев, – пролетіла велосипедистка. Сріблясті диски коліс пустили сонячний зайчик Кімові в очі; жінка у вільному світлому костюмі була дивно, разюче схожа на Ярину.
   Він прекрасно розумів, що помилився. Та, що промайнула, була на двадцять років молодша. Ба більше – якщо зупинити рух, вимкнути вітер і погасити сонячні зайчики, жінка, що осідлала велосипед, узагалі не матиме нічого схожого з Кімовою колишньою дружиною.
   Або не-колишньою.
   Він одвернувся – тим більше що силует велосипедистки давно зник за кронами, – і став дивитися на воду. Жаби стрибали в ставок при його наближенні: злітали, розпластувалися в повітрі, пірнали крізь ряску, залишаючи по собі чорні віконця в зеленому плавучому килимі. Символ польоту, думав Кім. Який гарний і стрімкий – політ жаби…
   На лаві коло самої води плакав хлопчик років чотирьох, причому плакав так безнадійно, як – Кім думав – люди на Землі давно не плачуть.
   – Що з тобою? Скажи, що сталося?
   Хлопчик на секунду підняв червоне мокре лице зі смужками сопель, розмазаних упоперек щік. Потупився знову.
   – Мене звати Кім Андрійович… Що з тобою сталося?
   Хлопчик дивився на свої ноги. Вони були вище колін мокрі, перемазані мулом, з налиплими лусочками ряски. Якийсь час хлопчик розглядав сандалії-«всюдиходи», яким од вологи ніякої шкоди не передбачалося, і потемнілі від води смугасті шкарпетки; потім перевів трагічний погляд на Кіма й розридався ще дужче.
   – Подумаєш, – сказав Кім. – Через півгодини все висохне. Ти що, жаб ловив?
   Хлопчик протяжно схлипнув і провів вказівним пальцем по верхній губі. Сопель і сліз од цього руху не стало менше.
   – Чого ж ти плачеш?
   Хлопчик не відповідав. Кім подумав, що давніше він напевно спитав би в Пандема, що сталося з хлопчиком… І Пандем би відповів… Або, що ймовірніше, заспокоїв би малого, перш ніж на нього натрапив би Кім. Так, у давніші часи таке було неможливо – заплаканий самотній хлопчик…
   – Що з тобою? – повторив Кім і відчув роздратування. Як зрозуміти цього малолітнього бідолаху, якщо він тільки сопе й рюмсає? Як без Пандема зрозуміти того, хто наразі не здатний говорити розбірливо?
   Не знаючи, що робити, Кім сів поруч на лавку. Хлопчик схлипував і дивився вбік.
   – Ну, заспокойся, – попросив Кім. – Розкажи мені, що сталося?
   Хлопчик рішуче покрутив головою.
   – Тоді скоріше йди в альтанку…
   Хлопчик, як і раніше ридаючи, сповз з лавки. Розмазуючи по лиці сльози, поплівся по схилу нагору – там справді була альтанка, маленька, майже іграшкова, у вигляді ракети на старті. Кім бачив, як хлопчик зупинився коло входу, повагався, проте не зайшов, притулився до стилізованої дюзи й розридався з новою силою.
   Невже Пан вилає його за мокрі ноги, подумав Кім. Не може бути. Там мало статися щось значно важливіше… Яка мала бути провина, щоб малий боявся йти в альтанку? Щоб одна думка про майбутню розмову вганяла його в істерику?
   Чи він плаче про щось інше?
   – Дядьку Кім…
   Він обернувся.
   Небіж Мишко стояв за два кроки. Він виріс на півголови з того часу, коли Кім бачив його востаннє. На спині й на грудях чорної шкільної курточки, на холошах і навіть ззаду в нього були нашиті клапті сонячних енергозбірників. У нього «гралька» на солярній енергії, подумав Кім.
   – Привіт, – сказав Кім. – Ти голодний?
   Мишко похитав головою.
   – Вип’ємо чогось? Поїдемо куди-небудь?
   – Я не маленький, – сказав Мишко. – Мені поговорити…
   – Як скажеш, – погодився Кім. – Сідай.
   Миша повагався й сів на те місце, де дві хвилини тому ридав незнайомий малюк. Кім обернувся – так, той і досі не наважився ні зайти в альтанку, ні піти геть. Плакав коло входу, тепер уже беззвучно.
   – Вам Пандем не сказав, про що я хочу… – почав Мишко.
   – Пандем нікому не передає нічиїх думок, – повчально сказав Кім. – Не знаєш?
   – Наміри, – сказав хлопчик. – Наміри – це ж не думки…
   – Пандем нічого мені не казав, – зізнався Кім. Він міг би додати «…і вже давно», але, зрозуміло, не додав.
   Мишко провів пальцем по сріблястій тканині енергозбірника. Спалахнула – і повільно згасла – світла смуга.
   – А я чомусь думав, що ви знаєте, – сказав Мишко.
   – Чому?
   Мишко хотів щось сказати, та не наважився.
   – Я не знаю, про що ти збирався говорити, – зітхнув Кім, порушуючи вимушене мовчання. – Напевно, про важливе?
   – Я… – Мишко затнувся. – Виявляється… Буває так боляче… Я дізнався. На собі. Ми працювали в «сенсорному» режимі… Без Пандема дуже, дуже важко й небезпечно жити.
   – Я знаю, – сказав Кім.
   Мишко знову замовк. Над його схиленою головою вилася хмарка напівпрозорої мошкари.
   – Я хотів спитати…
   – Невже?
   – Що?
   – Питай.
   Мишко зітхнув:
   – Дядю Кім, а правда, що коли ви були мо… тобто двадцять п’ять чи тридцять років тому… будь-яка людина могла вмерти? Навіть дитина? Просто так?
   – Ну не зовсім просто так, – повільно сказав Кім.
   – Що, люди вмирали від того, що на них налетіла техніка, чи від хвороби, чи від… від електрики? Раз – і нема?
   Кім насупився. Якось, замолоду, він прийшов в інститут і побачив на дошці оголошень фотографію свого однокурсника в чорній рамці… Електробритва, ванна, калюжа на підлозі. Раз – і нема.
   – Так, – сказав він поволі. – Не так усе було сумно, як ти розповідаєш, але раптово занедужати на невиліковну хворобу, або попасти під машину, або з’їсти, наприклад, отруйний гриб… Так. Це було.
   Мишко тісніше сплів пальці:
   – Як же ви жили, дядю Кім?
   – Та отак, – сказав Кім, наче сам дивуючись. – Жили. Бували навіть щасливі…
   Мишко мовчав. Кім знав, що головне питання поки не задано; отже, слова з племінника доведеться тягти, наче кліщами.
   – Мишко… Щось сталося?
   Хлопчик похитав головою. Хмарка мошкари про всяк випадок піднялася вище.
   – Дядю Кім…
   – Що?
   – Ви, як були лікарем, працювали на «скорій допомозі»?
   – На «швидкій», – поправив Кім. – На швидкій допомозі.
   – І у вас була на даху ця… миготлива лампочка? І ви їхали під сиреною?
   – Так.
   Мишко глибоко зітхнув:
   – Ви рятували людей… від смерті? Тобто вони вже мали вмерти, але ви скоренько приїхали – і врятували?
   – Так, – відгукнувся Кім після паузи. – Траплялося.
   Мишко відхилився. Дивний вираз був у його блакитних, не-Лерчиних круглих очах – не жах і не замилування, а майже екстаз і майже священний:
   – Ви їхали. На білій машині, – заговорив він уривчасто. – Під сиреною. І всі люди давали вам дорогу. Бо вони чули сирену й знали – це одна людина спішить на допомогу іншій! Щоб урятувати. Від смерті. Від болю… Дядю Кім, у вас було таке, таке життя! Ви були…
   Він замовк. Його буйна фантазія вже сконструювала й забиту машинами вулицю минулого, і блискучий білий автомобіль, осяяний сполохами блимавки, і несамовите виття сирени, – і почувши це виття, приречена людина зітхала з полегшенням, розуміючи, що допомога вже їде…
   – Усе це було не так, Мишко, – сказав Кім через силу.
   – Що?
   Небіж дивився на нього; Кім з подивом – і навіть з тривогою – побачив, що світлі не-Лерчині очі наповнились вологою. Сльози розчулення?
   Він мигцем озирнувся в бік альтанки – чи рюмсає ще хлопчик перед входом? Хлопчик рюмсав.
   – Усе було… не зовсім так, – сказав Кім, знов обернувшись до племінника. – Це була собача робота. Платили дуже мало. Ми приїжджали на виклик, і дуже часто виявлялося, що нічого не можемо зробити – чи пізно, чи нема ліків, чи взагалі медицина безсила… і тоді вони вмирали прямо в машині. Нас викликали сп’яну, здуру, з нудьги. На нас кидалися з кулаками. Нас викликали до бабусь, яким був потрібний психіатр, а не хірург і не кардіолог. Нас викликали на автокатастрофи, де потрібний був насамперед автоген – розпиляти машину… Бруд, лайка, втома, кров… Ми були сірі від недосипання й дуже багато пили. І ніхто – дуже рідко… майже ніхто не давав нам дороги. І ніхто не бачив у нас героїв та рятівників. Отак…
   Небіж дивився на нього, і Кім не міг прочитати виразу його очей.
   – Дядю Кім, – тихо сказав Мишко. – Я чогось не дуже вам вірю. Це, мабуть, погано?
   Кім знизав плечима:
   – Та ні… Тобі важко в таке повірити, ти народився на сімнадцятому році Пандема…
   Мишко задумався. Занурений у себе, він зненацька став схожий на Лерку. Кім був вражений: як точно…
   – Дядю Кім, – сказав Мишко пошепки. – Я записався на медицину. Пішов і записався.
   – Що?
   – Ну, ви ж знаєте, у нас запровадили новий курс… Я не хотів… Мені все це огидно, знаєте, неприємно… Але після того, що… Як я… з ногою, той… Одно слово, я тепер буду лікарем, – і він підняв на Кіма погляд, прямий і відчайдушний, з таким виглядом син міг би повідомити матері, що записався в камікадзе й виліт через півгодини.
   – Чого ж так трагічно, га? – пробурмотів Кім, здивований і розчулений своїм незнаним досі племінником.
   І знову – от нав’язливий жест! – повернувся до маленької альтанки.
   Плаксивого хлопчика коло входу не було. Очевидно, він переборов себе й таки зайшов усередину.
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 [26] 27 28 29 30 31 32 33 34

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация