А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пандем" (страница 24)

   Розділ двадцятий

   Світ навколо маленької церкви з синьою банею змінився за п’ятнадцять років.
   На місці колишнього будівництва тепер погойдувався сосновий ліс, і кожне дерево – здорове, сите – здавалося щоглою під зеленим вітрилом. Унизу, під лісом, була автоматична фабрика, і велика транспортна розв’язка, і вузол комунікацій; згори літали дятли, звивалися по стовбурах білки, й паслась (у траві, а не в кронах) невелика череда диких корів.
   Уздовж церковної огорожі, як і раніше, росли вишні. На місці постарілих і зрубаних стояли тепер молоденькі, зворушливо-беззахисні порівняно зі старими, цинічними, бувалими кострубатими стовбурами. Був кінець літа, і вишні стояли, високо піднявши легкі, вільні від ягід гілки.
   – …Я говорив про це буквально вчора з однією людиною, – непоспіхом розповідав отець Георгій. – «Великими стражданнями належить вам увійти в Царство Боже»… Вона з цим до мене й прийшла. Річ аж ніяк не в тому, що так написано в Біблії. Річ у тому, що ці рядки віддзеркалюють реалії духовного росту, «підручником» якого і є Біблія… Він, мій учорашній співрозмовник, казав: я не знаю нікого, хто виріс поза стражданнями. Він казав: я сам росту стражданнями. На його погляд, страждання – це невід’ємний атрибут якісного стрибка в розвитку людини. З «плато» поточного рівня людина повинна піднятися на «пік» наступного. Саме страждання й підносять її на цей пік… Ніякого богослов’я, суцільна діалектика…
   Вони йшли по церковному садку – уздовж огорожі. За п’ятнадцять років отець Георгій мало змінився; перестав носити окуляри без діоптрій та ще відпустив трохи довшу бороду. Оце, власне, й усе; невже і я змінився так само мало, думав Кім. Здається, півжиття прожив, здається, став розумніший… Чи дурніший?
   – …Розвиток – він стрибкоподібний, не плавний. Простим нагромадженням досвіду та його осмисленням не піднімешся над собою. Потрібен каталізатор, фермент, який дасть необхідний ріст якості над простим кількісним нагромадженням. І страждання – це і є цей каталізатор… От і виходить, що не можна звільняти людей від страждань. Це регрес…
   – Я працював в онкологічній клініці, – сказав Кім. – Страждання огидне.
   – Розумію…
   – Огидне. І здатне вивести як нагору, так і… у прірву…
   Його співрозмовник зітхнув:
   – Кіме… У вас же не просять вашого сина в жертву.
   – А я не жалітися приїхав… Отче Георгію, усе, що досі зробив Пандем, – добре для людства… Ви не згодні?
   Священик мовчав.
   – Ми звикли до нього, але не зрозуміли його, – знову сказав Кім. – Він породжений людством? Проте груповий портрет того людства, яке я знав, має інший вигляд… Що послужило поштовхом? Крізь які фільтри проходила інформація? Якщо Пандем – проекція людства, то – на що?
   – Мені здається, – сказав отець Георгій, – що ви, Кіме, починаєте сумніватися в тому, що Пандем – добро, коли ваші власні інтереси стають для вас важливіші за Пандемові.
   Запала тиша. Кім дивився на бежевого кроля, який щось шукав у траві під огорожею.
   – Отче Георгію… Пандем має душу?
   Священик мовчав.
   – Якщо він здатний страждати, а ми тепер позбавлені страждань… Чи означає це, що він перебуває на шляху духовного росту, а ми ні? Що він більше людина, ніж кожен з нас?
   Кріль під огорожею раптом завмер, прислухаючись, стрибнув – і зник. Гойднулися високі стебла.
   – Ех, Кіме, – отець Георгій похитав головою. – Говорячи про світ без страждань, той мій співрозмовник дуже помилявся… Страждань немає? А що, по-вашому, зараз з вами відбувається?

   Розділ двадцять перший

   Автострада обривалася тут, наче відрізана лазерним променем. Далі тяглася бетонована дорога; Кім давно вже не бачив бетонок, але ця була гарна, без тріщин, без вибоїв. На невидимому кордоні, праворуч від дороги, стояв стародавній дорожній знак – круглий, на зразок «Проїзд заборонено». «Мобілі залишайте тут», – було написано червоним на білій блясі.
   На парковці стояв тільки один, удвоє менший за Кімів, тримісний «Подорожній». Кім узяв з багажника сумку й рушив по бетонці; відчуття було таке, ніби він повернувся в дитинство. Праворуч і ліворуч були поля, від яких він давно відвик, а під ногами дорожнє покриття, одночасно й надійне, й архаїчне, і жахливо незручне після звичних біокилимків. Скільки років вони отак живуть? Чотири, п’ять? Облаштувалися серйозно…
   Село було новеньке. Будинки – переважно цегляні, рідко – дерев’яні, фарбовані. Над кожним дахом – димар та універсальна антена. Принаймні від інформації вони не відмовляються, подумав Кім.
   Перші йому зустрілися дві жінки на велосипедах. Перезирнулися:
   – Егей! Ви когось шукаєте?
   – Басистого, – відповів Кім.
   – Він у себе, – сказала молодша, гладка, з некрасиво затягнутим на маківці довгим волоссям. Старша, в кепці, з недовірою випнула нижню губу.
   – Це де? – запитав Кім.
   Обидві якийсь час розглядали його, ніби він заговорив по-китайському або невдало пожартував. Нарешті молодша махнула рукою вздовж вулиці:
   – Туди.
   І Кім пішов.
   Вулиця вивела його на майдан – очевидно, село будувалося за старим традиційним зразком. Найбільший будинок на майдані був чотириповерховий, з круглою вежкою та діючим цифровим годинником; Кім ступив на майдан рівно о п’ятнадцятій чотирнадцять.
   Двері в ратушу були замкнені на кодовий замок. Кімові знову згадалося: такі або схожі замки охороняли двері багатоповерхівки в рік Пандемового пришестя…
   Він подзвонив.
   – Кого вам треба? – спитали з динаміка.
   – Сергія Басистого.
   – Хто ви?
   – Кім Каманський. Можете подивитися в мережі.
   Запало хвилинне мовчання. Може, мешканець ратуші прислухався до Кімової поради. А може, просто міркував.
   Замок голосно клацнув, і двері відімкнулися.
   – Другий поверх направо, – сказав динамік.
   Усередині було вогко й пахло льохом. Кім піднявся на другий поверх по кам’яних, нічим не вкритих сходах; у великій кімнаті з трьома вузькими вікнами сидів опасистий великий чоловік з гострими, мов іскорки на лезі, чорними очима.
   – Добрий день, – сказав Кім.
   – Добрий, – підтвердив хазяїн. – Від Пандема?
   – Я науковець, – сказав Кім. – Біолог. Трошки – психолог… ви робили на мене запит?
   Хазяїн підчепив мізинцем плаский монітор, що лежав на столі. Повернув так, щоб Кімові було видно. З монітора дивився сам Кім – фотографія, здається, позавчорашня. Унизу темнів, наче пооране поле, пояснювальний текст; Кім устиг побачити свою дату народження.
   – Дуже добре, – сказав він, перехоплюючи гострий погляд Басистого. – Ви, зрозуміло, можете мене відіслати під три чорти ще раніше, ніж я скажу «А»… До речі, як ви зустрічаєте людей, які заявляють, що хочуть до вас приєднатися?
   Басистий усміхнувся:
   – Ви схожі на древнього журналіста… Задаєте питання, перш ніж співрозмовник погодиться відповідати.
   – Я ніколи не був журналістом. Моя перша професія – лікар.
   – Хірург? – швидко спитав Басистий.
   – Ви ж прочитали, – Кім кивнув на монітор.
   – Ч-чорт, – сказав Басистий крізь зуби. – Ану геть звідси. Швидко-швидко, за поле і щоб духу тут вашого…
   – Чому?
   Басистий устав:
   – Ти не чув? Погано розчув, що я сказав?
   Кім не рушив з місця:
   – А ви говоріть зі мною ввічливіше. Врахуйте, мене дуже важко викинути за двері. Хоч ви й хазяїн, а мене ніхто не кликав – погрожувати не треба. Я можу неадекватно зреагувати.
   Басистий розглядав його з незрозумілим виразом. Ніби на Кімові був комбінезон для полярних робіт і пляжна панамка, і його співрозмовник намагався зрозуміти, що саме в гостевій зовнішності «не так».
   – Ти пандемний? – запитав він нарешті.
   – Так, – сказав Кім.
   – Ти прийшов сюди за дорученням?…
   – Ні. Мені треба зрозуміти одну річ… Чи багато речей. Але одну – дуже важливу.
   – Це він звелів тобі прийти, – сказав Басистий. – Мій Дмитро вчора ногу зламав… і наша ідіотка баба Мела не може правильно загіпсувати. М-матері його…
   – Нічого він мені не велів, – сказав Кім. – Але якщо ваш Дмитро страждає через вашу гордість – ви егоїстична худоба та й годі.
   Басистий не відреагував на «худобу». Навпаки, заспокоївся, навіть знітився. Знову сів за стіл, переклав з місця на місце два монітори: плаский і «лінзу».
   – Ти не зрозумієш… ти не зрозумієш. По-твоєму, комфорт – важливіший. Щоб, боронь Боже, не подряпатися. Щоб усі жили в мирі. І якщо ніжку зламав – одразу всі принципи потоптав і побіг до Пандема… Він, здається, вчинив хитріше. Привів тебе до нас, а ти й не здогадався.
   Кім на секунду замислився. Швидко – майже автоматично – простежив у зворотному порядку весь ланцюжок своїх рішень за минулі три дні.
   – Коли він ногу зламав?
   – Учора, кажу.
   – Відпадає, – сказав Кім, намагаючись приховати полегшення. – Я ще позавчора скачав карту й обрахував дорогу до вас… Та й Пандем не стане водити мене, як ляльку. Це все ваші апокаліптичні фантазії.
   – Ну, раз не привів, то й добре, – погодився Басистий, дивлячись в одне з віконець, брудне, з клаптиками павутини. – Та й забув ти своє хірургічне вміння. Двадцять п’ять років без практики – усе, зливай воду…
   – Перестань базікати, – сказав Кім роздратовано. – Показуй, що там з твоїм Дмитром.
* * *
   Дмитрові на вигляд можна було дати років шістнадцять. Лице його було кольору слонової кістки, а на лобі сотнею шпилькових головочок лежав піт.
   – У вас є анальгетики? Хоч що-небудь?
   – Горілка.
   – Ідіоти. Ч-чорт… Я покличу Пандема.
   – Уб’ю, – пошепки сказав лежачий Дмитро.
   – А як мені правити? Як? Як у тринадцятому столітті – без наркозу?
   – Є ще зіллячко, – сказала баба Мела, якій було років вісімдесят і яку насправді звали Мелані Сміт.
   – Зіллячко, – повторив Кім. Подумав і вилаявся – як колись в операційній; одразу стало легше. Й одразу стало ясно, що відбудеться в найближчі півгодини.
   – Двох здорових мужиків. Спирту. Бинтів. Гіпс готуйте. І заберіть всіх бабів звідси. Узагалі, всі зайві – вийдіть…
   Басистий стояв у кутку. Кімові ніколи було аналізувати, як саме хазяїн на нього дивиться і що в нього на думці.
* * *
   Години через дві хлопець нарешті заснув – з нормальним пульсом, з нарешті порожевілим – від алкоголю – лицем.
   По дорозі від дому до ратуші зустрічні – а їх було багато, видно, новина поширилася – поглядали на Кіма з подивом і з острахом.
   Басистий знову привів гостя у свій кабінет. Зі звірячим виразом обличчя вийняв з шафки велику пляшку з довгими стеблами звіробою в прозорій рідині кольору неміцного чаю:
   – Ну…
   Випили мовчки.
   – Він тобі син? – запитав Кім.
   – Ага.
   – Скільки йому?
   – П’ятнадцять.
   – Молодець…
   – Знаю, – сказав Басистий, і в одному слові почулося таке вихваляння й така гордість, що рідко який хвалько втисне їх навіть у довгу тираду.
   Випили по другій. Закусили якимись сухариками впереміш з в’ялими, неакуратними на вигляд, але дуже смачними огірками.
   – Чому? – запитав нарешті Кім.
   Басистий, не чекаючи Кіма, випив третю. Поморщився:
   – Зрозумієш?
   – Спробую. Басистий обережно поставив на стіл порожню чарку. Простяг до Кіма руки долонями вгору:
   – Бачиш?
   Руки були як дерево. Застарілі мозолі вкривали їх суцільною кіркою.
   – Не аргумент, – сказав Кім.
   – Зусилля, – пояснив Басистий. – Людина – це зусилля… Життя. Найбільше зусилля, на яке людина здатна, – це і є ціна їй, людині. Не обов’язково при цьому яму копати… Чи там жінці родити не обов’язково… Ти мене зрозумієш.
   – Взагалі будь-яке зусилля? – запитав Кім.
   – Так, – Басистий знову налив собі й гостеві. – Можна на тебе ще продукт переводити? Чи тобі Пандем у шлунку все на воду перетворить, починаючи з третьої?
   – Не перетворить, – сказав Кім. – Він нічого не перетворює на воду, в нього інші механізми… Поїхали?
   І вони випили.
   – Навіщо гарувати, якщо є Пандем? – утомлено спитав Басистий.
   – Тобто навіщо надриватися на жнивах, якщо синтезатор робить хліб з простеньких реактивів за п’ять хвилин?
   Басистий похитав головою: блиснула кругла лисина в густій сивуватій чуприні:
   – Нє-е… У цю дитячу пастку мене не лови. Раніше, мовляв, люди кіньми орали, та хіба комбайн знецінив їхню працю… Оптимальний шлях, вивільнення енергії для інших цілей і все таке – це правильно, Кіме. Я зовсім інше зусилля маю на увазі…
   Він підвівся. Пройшовся туди-сюди по кімнаті. Клацнув пальцями – на стіні навпроти вікон засвітився великий, від підлоги до стелі, монітор.
   – «Дюйм», – промурмотав Басистий собі під ніс. – Двадцять шоста.
   На екрані виник раптом – і продовжився з середини – старий-престарий фільм. Не тільки не об’ємний, а навіть і чорно-білий. Відреставрований, та все одно бляклий порівняно з останніми реал-композиціями.
   – Звук! – сказав Басистий, і звук пропав. – Зусилля, – продовжив Басистий. – Через «не можу»… Як в армії. Як на тих же жнивах. Як сьогодні Дмитро… Навіщо людині «бути вище за себе», зрештою, навіщо жертвувати собою, якщо Пандем і так усім допоможе?
   – У людини, – сказав Кім, – є багато інших можливостей «бути вище за себе». Людина може вчитися. Людина може вдосконалюватися. Займатися спортом, урешті-решт…
   «Летіти в космос», – хотів було додати, але не додав. Недоречно згадав про Віталька.
   – Іграшки, – Басистий невесело всміхнувся. – Дитячий світ. Роби що завгодно, але знай, що Пандем усе одно тобі допоможе… Він же тебе любить. Він тебе витягне в чорта з пащі, якщо ти туди з цікавості полізеш. Що, мамка не допоможе дитяткові, якщо в дитятка лихо? А скільки років дитяткові – значення не має. Коли я служив, у нас одному хлопцеві матуся полуницю в цукрі тягала, передавала якісь пиріжки, мармеладки…
   – Хай краще дитятко впаде в прірву й здохне на дні?
   – Сам! – Басистий ударив кулаком по стільниці, й обидва монітори підскочили. – Не падай у прірву, голубчику. Думай сам… Ні, це все іграшки, «Пандемові пристрасті». Той-таки червоний шар… Іграшки та лицемірство: я крута, я боксерша… я егоїстка… я анархістка… а як лихо, то Пандем поможе. Він завжди помагає. Він добрий.
   – Дочка? – подумавши, спитав Кім.
   – Дочка, – буркнув Басистий, з ненавистю дивлячись на порожню чарку. – А ти… Ти начебто мужик. Я вже подумав було, що ти теж відмовник… Жоден пандемний так би не…
   І замовк.
   – А те, як ти живеш, – не іграшки? – запитав Кім. – Поля ці… пшениця… Городи… Корови ходять… Синтезаторами ви не користуєтесь, а мережею – чом би й ні?
   – Мережу люди раніше придумали, – відповів Басистий. – До Пандема.
   – А синтезатори склали теж люди… з подачі Пандема… А якби й марсіани підкинули – що, не користуватися? Гидувати? Нехай народ з голоду мре?
   – У мене ніхто не мре, – сказав Басистий. – Звук!
   І, повернувшись до Кіма спиною, став дивитися фільм.
   Хвилини через дві Кім упізнав стрічку. Це був «Останній дюйм» з його дитинства.
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 [24] 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация