А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пандем" (страница 23)

   Розділ дев’ятнадцятий

   На третій ранок після свого вісімдесятивосьмиліття Андрій Георгійович Каманський заплив на далекий острів, який ось уже кілька років служив йому за альтанку.
   Його зелений берег виднівся зовсім близько, хоч уплав до нього добиратися треба півтори години, якщо швидко, і дві з половиною, якщо повільно. На острові не було нічого, крім каміння; правда, каміння наче намагалося скрасити розчарування випадкового робінзона такою розмаїтістю форм і барв, що Андрій Георгійович, хоч і міг обійти острів по периметру за три хвилини, хоч і бував тут разів сто – не втомлювався знаходити нові «скульптури» й дивуватися новому малюнкові на облизаних морем сколах.
   – Мені вісімдесят вісім. Я прожив майже вдвоє більше, ніж мій батько.
   «Ти погано себе почуваєш?»
   – Навпаки… Я почуваю себе краще, ніж тоді, як мені було п’ятдесят. Мені постійно чогось хочеться – рухатися, жити… Я планую роботу на п’ять років наперед… Оцей план мене й турбує, Пане.
   «Ти боїшся?»
   – А що, як я попрошу тебе не дати мені вмерти? Ні, стривай… По-іншому… Скільки дідів і бабів з тих, що вмирають щороку… Скільки з них просять тебе зберегти їм життя?
   «Андрію…»
   – Я здогадуюся – вони просять усі. З погляду будь-якої людини – це свинство, що вона повинна вмерти. Земля не зубожіє, якщо хтось один поживе ще хоч би десять років. У всіх справи, у всіх робота… У ледарів – задоволення… Це затягує, день за днем, рік за роком… Пане, коли позавчора мені виповнилося вісімдесят вісім – у мене холодний піт виступив!
   «Ти житимеш іще довго, я тобі обіцяю. Мінімум до ста».
   – Ми, наше покоління… Може, останнє з тих, хто пам’ятає світ, який він був.
   «Ти перебільшуєш. Твої діти теж пам’ятають».
   – Так, так… Напевно. Я не про те. Ми втішаємо себе: я зробив… збудував… залишив… написав… це не вмре, коли я помру. Мої діти народять онуків, а вони – своїх дітей. Вони будуть схожі на мене. Вони мене пам’ятатимуть. Я не вмру…
   «Це справді так».
   – Тобі легко говорити, Пане… Вибач, я сумбурно… Розумієш, коли людина повільно гасне, от як мій батько… особливо якщо йому при цьому нема й п’ятдесяти… це жахливо. Але я почуваю себе занадто потрібним, занадто сильним… як би це сформулювати… Я звик жити, Пане. Схоже буде… Це буде схоже на вбивство. Ти мене вб’єш.
   Андрій Георгійович замовк. Дві чайки повільно пройшли над його головою – два силуети з нерухомо розпростертими крильми.
   – Я б не наважився сказати тобі все це на березі. Я три дні збирався, щоб усе це тобі сказати.
   «Я знаю. Андрію, щоразу, як хтось умирає – я вмираю разом з ним. Якщо ти бачиш мене смертю з косою, котра акуратно підкошує стару траву…»
   – Ні, Пане. Ні, що ти.
   «Знаєш, яке оптимальне співвідношення людини й смерті? Людині приємно знати, що смерть є, але до неї та її близьких вона відношення не має. У світі без смерті людині нудно. У світі, де смерть всюдисуща, людині страшно».
   – Дурниці. Світ без смерті найбільше влаштовує людину. Ти сам казав.
   «Так, я казав… Пам’ятаєш, як ти з Романчиком? Він був іще маленький? «Коли мельник помер, сини його поховали й почали спадщину ділити».
   – Не пам’ятаю, – зізнався Андрій Георгійович. – Чорт, не пам’ятаю… стільки всього було…
   «Шуркове весілля. Ти читав Романчикові казку».
   – Ні, не пам’ятаю… Жаль. Пане… Ти все пам’ятаєш? Кожну секунду з мого життя?
   «Так».
   – Можу я тебе попросити… В останні хвилини нагадати мені щось… по-справжньому вартісне?
   «Ох, Андрію, у тебе якийсь похоронний психоз, усе через цю дурну ідею встромити в пиріг вісімдесят вісім свічок…»
   – Пообіцяй мені, Пане. Будь ласка.
   «Бог з тобою, золота рибко… Якщо тобі так хочеться – прошу, обіцяю».
* * *
   П’ять років тому Сашко Таміленко дізнався, що Пандем дозволив смерть. Необхідність цього – і готовність до цього – зріла рік за роком; Сашко був одним з тих подвижників, хто день за днем, нічого не боячись і ні на що не надіючись, підштовхував Пандема до цього кроку.
   Коли стало відомо, що група альпіністів-екстремалів (два хлопці й дівчина), яка нещодавно голосно проголосила себе «без Пандема», у повному складі загинула на підступах до якогось піка, не такого вже й складного для сходження, Сашко вперше за багато років збагнув, що таке справжній шок.
   Він знайшов у собі силу вийти в ефір і сказати всім, хто йому вірив, що це не дурна смерть, як багато хто вважає. Що це не ідіотська смерть і не самогубство – це подвиг людського духу. Будучи смертним, усе одно йти вгору – гідно людини. Усі помруть, сказав тоді Сашко. Важливо – як помруть…
   Сашко одержав тоді багато відповідей, найрізноманітніших. Більша частина респондентів пропонувала Сашкові взяти власного сина й послати його в яке-небудь сходження «без Пандема». Звернення були дуже емоційні, та Сашко не дивувався. І не ображався, зрозуміло.
   Усередині – в душі – він був уражений не менше, ніж усі ці обурені люди. Потрясіння обернулося першою за багато років розмовою з Пандемом.
   – Вони що, довго вмирали? Просили в тебе помилування?
   «Ні. На них зійшла лавина. Вони майже нічого не встигли».
   – Майже?
   «Хлопці згадали про мене. Дівчинка згадала про матір».
   Сашко сидів на нерухомій каруселі посеред порожнього – п’ята ранку! – парку розваг. Срібні граві-гондоли на страхових ланцюгах звисали, наче мацаки дохлого восьминога.
   – Ти міг утримати лавину?
   «Вона повинна була там зійти в ту хвилину відповідно до природних законів».
   – Ти міг утримати лавину?
   «Міг».
   – Тоді чому?…
   «Я їм пообіцяв, що не братиму участі в їхній долі ні за яких умов».
   – І не міг порушити обіцянки?
   «А ким вважають тих, хто порушує обіцянки?»
   – Отже, ти повернув смерть…
   «Я її не скасовував… Те, про що ти говориш, – то тільки право потрапити під лавину. І тільки для тих, хто дуже цього хоче».
   Сашко подумав про Шурка. Вони давно не спілкувалися. Жили, ніби чужі люди.
   – Виходить, я мав рацію. Ти визнав мою слушність. Ти – нехай побічно – визнав мою слушність, Пандеме…
   «Три трупи – зате ти маєш слушність».
   Сашко вдарив кулаком по срібному борту. Гондола гойднулася в повітрі.
   «Так, Сашко. Людська особистість, виявляється, реалізує себе іноді непередбаченими шляхами… Тепер у них є ця можливість – не просто дертися на гору, не просто гойдатися на хвилях, не просто летіти за вітром… А радісно усвідомлювати, що на цьому шляху вони можуть здохнути. А за ними, наркоманами ризику, йде армія наслідувачів та шанувальників – тих, котрим ризик сам по собі не потрібний, але котрі прагнуть позувати, справляти враження, котрим треба бути особливими, нехай навіть у власних очах… До речі, ще місяць тому твоя внучка лаяла мене найгіршими словами за те, що я не забороняю полювання. Вона не розуміє, бачите, який мотив керує дорослим чоловіком, який убиває живу істоту для розваги… Діапазон, Сашко. У Юльки немає органа, щоб це розуміти. Але я ж розумію і тих, у кого такий орган є…»
   – Отже, ти повернув смерть.
   «Я давно з тобою не сперечаюся».
   Тоді, п’ять років тому, в порожньому парку на нерухомій каруселі, Сашко відчув раптом себе порожнім і старим. Це було нове відчуття – до того ним володіла почергово то жага дії, пружна, мов дротяний чортик, то раптом туга пригинала до землі й вижирала нутрощі; обидві були звичні, обидві містили, власне, творчу силу і змінювали одна одну ритмічно, як день і ніч. Нове – порожнеча – змусило Сашка підняти очі до місяця і з жахом втупитися в білий диск, давно заселений ентузіастами.
   – Навіщо мені жити, Пандеме?
   «Не моє собаче діло. Думай сам».
   …Після тієї розмови минуло п’ять років; Сашко жив, наче равлик у мушлі, гидливо відсторонившись од навколишнього світу. Йому не раз і не два пропонували знімати бойовики: по світі не стихала мода на візеокатастрофи, візеорізанину, візеокістколамалки. Сашко відмовлявся; єдиною людиною, з якою він хотів і міг спілкуватися, залишалась Олександра – вічно зайнята, іронічна й прохолодна, своя до кінчиків нігтів, вона розуміла Сашка куди краще за Пандема – так принаймні йому здавалося, – зате не лізла в душу і не бажала міняти ні Сашка, ні навколишнього життя.
   А життя знову мінялося; сидячи у своїй шкаралупі, він помічав це завжди із запізненням. Похопився, коли виявилося, що так звані альтанки вже давно й природно вписалися в міський ландшафт. Що з Пандемом уже ніхто не говорить «потоком» – тільки «зустрічами» в альтанках. Що діти на вулицях стали куди вільніші у висловах… і обережніші у вчинках… принаймні трирічні малята вже не гойдаються на мотузяних сходах на двадцятиметровій висоті, а спокійно вовтузяться в пісочницях під наглядом няньок…
   – Від Шурка пішла жінка, – сказала Олександра одного прекрасного ранку.
   Сашко запитав себе, що він почуває з цього приводу, – і збагнув, що нічого. Люди давно живуть цілком автономно: разом, окремо – яка різниця. Немає ні економічної, ні психологічної, ні соціальної потреби для існування сім’ї: зійшлися, розбіглися…
   – Хотіла з тобою поговорити, – сказала Олександра. – З приводу Юльки.
   – А що з нею? – запитав Сашко по інерції.
   – «Без Пандема», – сказала Олександра з такою виразною інтонацією, що він зрозумів одразу. Ні про що не питаючи.
   Кімове зерно проросло.
   Це була перемога. Це було свято, що винагороджувало довгі місяці невдач. Перше живе зерно, сконструйоване Кімом, було завбільшки як його голова й важило сорок кілограмів. Оце, нинішнє, було завбільшки як родимка в Ярини на передпліччі…
   Він замислився всього на секунду.
   Об’ємний екран мікроскопа відтворював кожен поділ кожної клітини. Механізм, вкладений Кімом у дрібний клаптик речовини, працював так, як хотів Кім. Заохочений спеціальним режимом усередині «колби», розвиток ішов у сотні разів швидше, ніж це буває в природі. Те, що виростало з зерна, не було ні рослиною, ні машиною – і водночас було й тим, і тим. Кім знав: якщо висадити зерно на поверхню планети із заздалегідь відомими характеристиками й покинути там без догляду – через час, порівнянний з людським життям, рослина-машина, розмножившись, створить на планеті атмосферу із заздалегідь заданими характеристиками…
   Він вийшов на балкон, що спіраллю обвивав вежу лабораторії. По перилах ішов кіт; Кім закурив, не відчуваючи смаку сигарети.
   – Кіме?
   Спершу йому здалося, що його гукнули з-за спини. Тільки через секунду він зрозумів, що це виклик по телефону.
   – Хто?
   Розумна машина, вмонтована в його щелепу, навмисне говорила голосом, що різко відрізнявся від Пандемового. Кім сам так захотів.
   – Віталій Кімович Каманський.
   – Так. Спів птахів.
   – Тату?
   – Привіт. Щось сталося?
   – Ні, все в порядку.
   – Як мама?
   – Мама? – коротка розгублена пауза. – Нормально. Я їй зараз теж подзвоню…
   – Що в тебе? Як справи?
   – Чудово. Я пройшов у екіпаж.
   Кім не одразу зрозумів:
   – Дуже добре. Молодець. У який екіпаж?
   – У перший екіпаж. До складу Першої космічної. Це точно.
   – Стривай, – Кім оперся об перила; похилі, вони було ковзкі, Кіма тягло вниз. – Стривай… Ти мені не казав, що збираєшся в екіпаж!
   – Приїхали. Я тобі це казав, по-моєму, з самого малечку. Як і мамі.
   «Пане!!»
   Тиша.
   – Вітасику, нам треба зустрітися, – сказав Кім. – Сьогодні. Ти можеш?
   – Сьогодні ніяк, що ти… Пробач, ніяк…
   – Завтра? Коли? Нам треба поговорити. Негайно.
   – Ну, може, завтра… Тату, по-моєму, ти щось не так зрозумів.
   – Завтра, – сказав Кім. – Вранці. Я до тебе прилечу.
* * *
   – Що питимеш? – запитав Сашко, приховуючи незручність.
   – Пиво, – сказала Юлька.
   На ній була намотана якась обтисла еластична ганчірка, яка поблискувала при кожному русі. З погляду Сашка, носити таке було б дуже незручно. З погляду Сашка, підліткові груди варто було б прикривати ретельніше. І величезні чоботи, завбільшки як відро кожний, на Сашкову думку, не цілком відповідали сезону.
   Він відійшов до стола замовлень і добув для внучки літрове коркове барильце; Юлька відкупорила його вмілою рукою. Нічого, сказав собі Сашко. Дозволимо Пандемові подбати про дитинський метаболізм… Діти охоче п’ють дорослу гидоту, та хто хоч раз бачив, щоб діти п’яніли?
   Юлька сиділа в «плаваючому» кріслі, Сашко стояв перед нею і не знав, як поводитися. Буркотливо-поблажливо, як дід з онукою? Весело-грайливо, як солідний чоловік з юною особою? Стримано-суворо, як дорослий з напівзнайомою дитиною?
   Востаннє вони розмовляли років шість тому. Половина її життя.
   – Ти здивований, що я до тебе прийшла? – запитала Юлька, своїм недбалим «ти» задаючи інтонацію бесіди.
   – Так, – сказав Сашко, подумавши. – Мабуть, я не дуже хороший дід…
   – Можливо, – жорстко зауважила Юлька. – Та мені байдуже, який ти дід. Я до тебе з питанням.
   Сашко підтяг інше таке саме крісло (магнітна подушка; здається, що крісло ширяє в повітрі). Сів. Зчепив пальці:
   – Ну?
   – Як ви жили без Пандема? – запитала Юлька й недобре блиснула фосфоресцентними (новомодні лінзи!) очима.
   – Хороше запитання…
   Юлька сиділа перед ним, натягнута мов струна. Незрозуміла істота, чиїх думок Сашко не міг собі уявити. Здається, вона дуже змінилася, перетворившись з дитини на підлітка. Здається, колись вона була значно м’якша. Втім, він ніколи її до пуття не знав. Не цікавився її долею.
   – Я не впевнений, що знаю, як тобі відповісти, – заговорив він нарешті. – Скажи, що ти хочеш почути?
   Вона відвернулася. Закусила губу:
   – Нічого не хочу почути, крім правди… Як от ти, діду, жив без Пандема? Особливо коли тобі було дванадцять років?
   – У мене були друзі, – почав Сашко. – Я вчився в школі… Якщо ми не розуміли одне одного, ми бились… Або розходились… Або шукали спільної мови… У нас були вчителі, іноді дуже погані… Тепер просто не буває таких анахтемсько поганих учителів… Крім того, в нас іще ж були батьки…
   – А! Батьки, – Юлька різко підвела голову, шорстко заколихалися кольорові волосинки-сенсори, вживлені в скроні.
   – Так, – швидко сказав Сашко. – Ми теж шукали з ними спільної мови… Часто не знаходили… Я, наприклад, завдавав своїм стільки неприємностей. Тобто я тепер це розумію… Світ був… по-своєму прекрасний… У мене друг загинув у двадцять років, на війні… Жили, мов пацюки. Сильний – хапай кігтями… Ногами – лежачого… От чорт, майже нічого не пригадується. Як ми з приятелем у тринадцять років ракети пускали на Новий рік… Як матір поклали на операцію… Погано пам’ятаю… Юлько, ти думаєш, що Пандем у чомусь перед тобою винний?
   Вона відіпхнулася ногами від стіни; крісло повільно пропливло через усю вітальню, повз ліани, що звисали зі стелі, зупинилося перед сірим екраном візора.
   – Ні.
   – Тоді чому…
   – Тому! – вона піднялася. – Тільки не треба мені розказувати… Пандем те, Пандем се… У мене був друг, який мене зрадив. Найкращий друг! Кому після цього вірити?
   – Ти впевнена, що він…
   – Упевнена! Бо якби я була Пандем, а він – Юлька, я б усе для нього зробила!
   – Тому ти й не Пандем, – сказав Сашко сумно.
   – Я знаю, ти шукав способу його усунути, – діловито сказала Юлька. – Убити.
   – Ти що?!
   – А-а, навіть ти боїшся… Усім тепер страшно таке уявити… А між іншим, тисячі людей живуть без Пандема! Майже мільйон… Не хочу я вбивати Пандема. Просто мені так хріново без нього… Така порожнеча… Він це знає. Він думає, я до нього навколішки приповзу. А я не приповзу! Так і скажи йому, як будеш в альтанці… Ти ж в альтанку ходиш, як усі?
   За вікном – десь поруч – оптимістично заспівав півень.
   – Ти була в червоному шарі? – запитав Сашко.
   Юлька похмуро кивнула:
   – Живуть, як свині. Деякі безпандемні… А решта – майже всі, накинь! – прикидаються безпандемними для фонту… Нічого, живуть. Кажуть, що щасливі. А мати мені сказала взагалі там лишатися. Була б слухняна дівчинка – знайшла б собі стояка в червоному шарі… Любоу-у… Ганяли б разом на віялах…
   Сашко раптом напружився. Ніби хмарина, ніби тінь загрози, видима бічним зором, пропливла по краю його свідомості. Перегони на віялах…
   – Стривай. Ти що… Ти розумієш, що безпандемна людина може вмерти? Отак гепнутися на землю й перетворитися на фарш? Ти це розумієш?
   Юльці, здається, сподобалась його тривога:
   – Ага. Пан… Він мені все детальненько розписав. Що зі мною буде, якщо те, що зі мною буде, якщо се… Розказував про хлопців і дівчат, які вже навернулися. Тільки, діду, жили ж якось люди до Пандема… Ось ти жив. І нічого, не вмер…
   Сашко мовчав.
   – Нічого ти мені не сказав, діду, – Юлька відвернулася. – Можна я тобі телефонуватиму? Треба ж мені з кимось говорити… Якщо не з Паном… То хоч з тобою… Можна?
* * *
   Місяць у цих широтах був низький, великий і якийсь проникливий. Іскорки місячних станцій, добре помітні на його темному боці, не могли розвіяти відчуття того первісного жаху, який Кім уперше відчув у дитинстві, дивлячись на місяць у саморобний телескоп.
   Віталій був сухорлявий, засмаглий, у чудовій формі. Віталій і на роботі, і після роботи ходив босоніж; Кім звідкись знав, що підошви ніг у нього м’які й ніжні, без рубців і мозолів. Покриття платформи справді відрізнялося від тих сільських доріг, по яких ходила босоніж Кімова баба, після чого її стопи ставали цупкі, як підошва кирзового чобота…
   От що таке це нове покриття. Не синтетика, а рослина з найтоншими зеленими волокнами, здатна проростати на як завгодно гладенькій поверхні, горизонтальній чи вертикальній. Антибактеріальна дія. Терморегуляція. І, що істотно, повна беззахисність при зустрічі з «традиційною» земною рослинністю: «килимок» відступав, капітулював перед лицем навіть газонної травички, не кажучи вже про пирій…
   Віталій мовчав. Кім дивився вниз, на море вогнів, на транспортери, які з різною швидкістю несли в різні боки різні зміни працівників; він багато разів повторював про себе все те, що треба буде зараз сказати цьому напівзнайомому міцному чоловікові. Повторював, уже прекрасно розуміючи, що слова, вимовлені вголос, прозвучать або банально, або непереконливо, або – Пандем збав! – вульгарно.
   Майже над їхніми головами пропливла гондола – чи прогулянковий катер, чи вантажна баржа, в темряві не розбереш. Закрила місяць; за обрисами начебто вантажівка. Попливла на північ.
   Платформа під ногами ледь помітно здригнулася – раз, потім ще раз.
   – Ти приїхав, щоб мене втримати? – запитав Віталій.
   Кім сам не знав, навіщо він приїхав.
   Він міг би сказати: я твій батько. Я дав тобі життя, яким ти так жорстоко розпоряджаєшся. Пандем не може давати людині друге життя.
   Тоді Віталій, либонь, нагадав би, скільки років ішов він до своєї мети. Як не пройшов перший відбір, як зі шкіри пнувся, щоб увійти у форму до другого відбору… як тренувався і вчився роками. І додав би, що цей політ потрібний насамперед йому, а не Пандемові й не людству.
   Тоді Кім ударив би нижче пояса й сказав, що заради своїх фантазій Віталій назавжди кидає матір, батька й брата. А Віталій сказав би, що за матір з батьком і тим більше за Романа він цілком спокійний, бо вони залишаються з Пандемом. А Кім сказав би, що це ненормальний стан для людини – бути цілком спокійним за батьків…
   Тоді Віталій, напевно, запитав би: а на що, по-твоєму, варто витрачати життя? А на що йде твоє? Хіба ти не сидиш у лабораторії з ранку до ночі? Хіба ти не впадаєш в екстаз від кожної нової колючки в якого-небудь механічного кактуса? Коли, запитав би Віталій, коли ти востаннє бачив маму? І чого ти думаєш, що розпорядився своїм життям правильно, а я що – я обрати для себе не здатний?
   І всі ці питання зависли б у повітрі; Кім відповів би… Неважливо, що він би відповів. Бо розмови все одно не буде – буде мовчання під моторошним місяцем, і кожен з них проживе весь цей діалог знову й знову – у собі, всередині себе, не розтискаючи губ…
   – Хотів би я колись збагнути ваші стосунки з Пандемом, – пробурмотів Віталій. – Якийсь час мені здавалося, що ти – найближча йому людина на землі…
   – А тепер тобі що здається?
   – Тепер? Нічого… Чого ти не попросиш у Пандема поради, як допомогти мамі? Чого ти його не вислухаєш… про експедицію? І взагалі – що між вами відбувається?
   Кім мовчав.
   – Ти перестав йому вірити? – знову спитав Віталій.
   – До чого тут віра, коли йдеться про Пандема?
   Син знизав плечима. Кім упізнав власний звичний жест.
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 [23] 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация