А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пандем" (страница 22)

   Той, що дивився з екрана, простяг уперед руку; в руці було кругле дзеркало, і Юлька побачила в ньому своє віддзеркалення – зі шкірою, що світилася молочним світлом, з вишневими виразними очима – саме той ефект, який вона марно намагалася знайти в коробці з новітньою косметикою.
   Юлька облизала губи.
   – Я знаю, як тобі, – тихо сказав той, що дивився з екрана. – Твоїм батькам не легше… Подзвони батькові.
   Юлька глибоко зітхнула. Труснула головою, ніби скидаючи ману:
   – Я не розумію. Нам трьом погано – чого ти не можеш зробити добре?
   – Бо ти людина і твої батьки люди.
   – А люди, виходить, повинні мучитися? Людина – це той, кому погано?
   – Людина – це той, хто має волю.
   – А в моїй волі відмовитися від волі?
   – У тебе дуже сильна воля, ти не можеш від неї відмовитися.
   – Ти брешеш, – сказала Юлька й злякалася власних слів. Проте стеля альтанки не впала на неї і світ навколо не вивернувся навиворіт; вона подивилась у вічі тому, хто був по той бік екрана, і повторила тепер уже твердо:
   – Ти брешеш! Або в тому, що мене любиш, або в тому, що не можеш нічого змінити!
   Пандем мовчав. Дзеркало в його руці відбивало некрасиву, червону від злості, з перекошеним ротом, Юльку.
   – Я для тебе всього-на-всього мураха в мурашнику, – сказала Юлька й знову почула у своїх словах дідові інтонації. – Якщо ти мене не послухаєш… я піду від тебе. Я більше ніколи з тобою не заговорю. Я стану «Без Пандема». Ти цього хочеш?
   – Ні, – сказав її співрозмовник швидко, навіть занадто швидко, так принаймні Юльці здалося. – Я цього не хочу.
   – Тоді це моє останнє слово! – сказала вона й підвелася. – Даю тобі один день на роздуми… Один день! Якщо завтра мама не подзвонить батькові – я не скажу тобі більше ні слова, ніколи! Зрозумів?!
   Екран погас.
   Якийсь час Юлька оторопіло дивилася на чорний прямокутник. Досі ніколи Пандем не йшов перший, ніколи.
* * *
   Ярина Каманська любила свій ранок. О восьмій годині заводив пісню будильник – неголосну, обережну. Вона проганяла сон моментально й геть-чисто. О восьмій сорок вона виходила з фізкабінки гола, мокра, гаряча, ні про що не думаючи, крім майбутнього сніданку з чашкою гарячого тоніку.
   О дев’ятій нуль дев’ять вона відчиняла двері альтанки й рівно о дев’ятій десять усідалася перед залізним дзеркалом у срібній рамі. Сьогодні, втім, вона прийшла на хвилину раніше; сіла, поклавши підборіддя на сплетені пальці, дивлячись на власне відображення.
   Для жінки на порозі п’ятдесятиліття вигляд у неї був, мабуть, ідеальний. Овал лиця майже не змінився. Повіки досі були пружні. Негуста сивина у світло-русявому волоссі не старила, скоріше, додавала шарму. Ярина могла б народити дитину, якби захотіла.
   – Доброго ранку, Пане.
   Дзеркало потьмяніло. Замість Ярини в ньому відбився Пандем – іноді їй здавалося, що він такий самий, як був і п’ятнадцять, і двадцять, і двадцять п’ять років тому. А іноді – що він змінився; у кожнім разі, якби той, хто з’являвся в дзеркалі, був людиною, вона б не могла визначити його вік.
   Пандем кивнув. Нічого не сказав у відповідь; це не була нечемність. Ярина звідкись знала, що їхні ранкові зустрічі – короткі – так само багато значать для нього, як і для неї. Можливо, тому говорили вони завжди мало.
   Спершу вона не вірила, що Пандем пустить у хід свій план щодо альтанок. Потім сердилась. Потім впадала у відчай. Потім заспокоювалася, піддаючись на Пандемове вмовляння.
   Потім – коли Пандем був уже тільки в альтанках – вона нічого не могла робити, їздила по місту нібито безцільно, а насправді – від альтанки до альтанки. Вона пройшла їх усі. І в кожній проводила не менше години; Пандем не дорікав їй і не соромив, він прекрасно розумів, що це минеться.
   І минулося. Ярина втомилась. А потім – звикла.
   Вона могла б сказати: Пане, мені тебе не вистачає. Я визнаю твою правоту: спілкуватися з тобою щомиті я не повинна, не можу, у мене атрофується бажання – і можливість – приймати рішення, взагалі чогось хотіти… У моєму теперішнім житті є свої переваги. Принаймні щоранку я прокидаюся, знаючи, що побачу тебе через годину й десять хвилин. І щовечора я засинаю, знаючи, що ти зі мною завжди й що ти думаєш про мене. І, зрештою, я все одно говорю з тобою – за звичкою, – хоч ти мені й не відповідаєш.
   …Ти боявся, що я розучуся жити з людьми? Смішно, Пане. З ними просто. Іноді занадто просто. Крім того, в мені ніхто не має потреби. У цілому світі. Діти? Віталькові двадцять п’ять, він ровесник твого приходу… Романові вісімнадцять. Але Віталій хоч дзвонить іноді… Онуків немає… Обидва не спішать, навіщо їм це – сім’я, діти… Пане, знаєш, що мені здається? Мені здається, що ти злякався власного призначення. Ти відступив од нас на догоду примарі, на догоду тіні, видимій тобі одному.
   А я маю потребу в тобі щогодини. Я людина діалогу. От люди монологу, такі як, наприклад, Сашко, цілком могли б з тобою спілкуватися тільки в альтанках. Ще ці альтанки можна було б побудувати на високих гладеньких стовпах, наприклад… Щоб, домагаючись твого товариства, вони робили такі приємні їхньому серцю зусилля – на межі можливого…
   – Завжди з тобою, – сказав Пандем з глибини дзеркала.
   Ярина всміхнулася. Кивнула.
   – Може, Кім? – запитав Пандем знову; як здалося Ярині, не дуже впевнено.
   Ярина похитала головою:
   – Я занадто ціную Кіма, щоб просто так жити з ним поряд. Стосунки між чоловіком і жінкою передбачають якусь різницю потенціалів… Спрямована дія – завоювання, наприклад. Спроба дотягтися. Або, навпаки, опіка… спроба підтягти до себе… Пане, мені зовсім не потрібний один чоловік поруч. Щодня я бачу багато чоловіків, кожен з них мене влаштовує як співрозмовник. Гола фізіологія – не причина, вибач, щоб чинити всупереч власній природі, гормональні проблеми розв’язуються інакше… Може, заради інтересу переселитися, пожити в чужому шарі? Відчути себе чужою, випробувати самотність, збити коліна в пошуках розуміння?
   – Ти, здається, щойно іронізувала на тему голих стовпів і зусиль на межі можливого…
   – Твоя правда.
   – Спитай себе – навіщо я тобі потрібний?
   – Що за дивну, хибну звичку ти намагаєшся мені згодувати… Який сенс говорити з собою? Питати, заздалегідь знаючи відповідь? А не знаючи відповіді – навіщо питати?
   – Це цілком людська звичка – розмовляти з собою. Ставити питання.
   – Ти натякаєш, що я не цілком людина?
   – Ти знаєш, на що я натякаю.
   – Я симбіонт, – Ярина підняла руки, прийняла з плечей волосся. – Мені подобається бути твоїм симбіонтом, Пане. Ти – мій світ, упорядкований, стійкий, доброзичливий світ, від якого я не маю наміру відмовлятися під жодним приводом… Зрештою, я плачу тобі любов’ю за любов – що в цьому дивного?
* * *
   – Ма, я хочу пожити в червоному шарі, – Юльчин голос транслювався спеціальним пристроєм у внутрішнє вухо Вікторії Вікторівни. – З пацанами їдемо через півгодини.
   – Нікуди ти не поїдеш, поки я не поговорю з Пандемом, – звично відгукнулася Віка.
   – Я з ним говорила п’ятнадцять хвилин тому! – тепер у голосі в дочки було роздратування.
   – А школа?
   – А що, в червоному шарі школи немає?
   – Їдь, – сказала Вікторія Вікторівна. – Можеш узагалі не вертатися. Можеш оселитися там, у червоному шарі, там тобі й місце. Будеш боксершею.
   І трохи сильніше зціпила зуби, уриваючи зв’язок. До її власної зустрічі з Пандемом залишалася ще гора роботи, яку, крім Віки, ніхто не зробить; звісно, діти тепер дорослішають рано, але ж не так рано! Вона пам’ятає, що в Юльчині роки була…
   А що, власне, вона робила в Юльчині роки? Ну, гралися в оборону Трої… Слухалася батьків? Навряд. Питання – слухатися чи не слухатися батьків – було особливо актуальне в допандемні часи: іноді од відповіді на нього залежала доля і часто – життя…
   А ми ж були куди інфантильніші за них, подумала Вікторія з подивом. Хлопчики й дівчатка гралися – з ранку до ночі. Училися, граючись, любили, граючись, і от догралися…
   Наступна думка мала бути дуже неприємна, проте Вікторія Вікторівна вміло її відігнала.
   Вона встигла розпланувати ще півтора циклу, потім перекрила енергію і вийшла під зеленувате – о цій порі дня сонячне проміння автоматично фільтрується – небо. У кафе на розі сьогодні працювали діти – напівгола дівчинка-африканка зі сріблястою високою зачіскою та хлопчик Юльчиного віку, смаглявий, бритий наголо, з приклеєною до потилиці «гралькою». Це ж треба, подумала Вікторія Вікторівна. Нормальні діти, працювати їм цікаво…
   Хлопчик – у нього на лобі було виведено ім’я, Юрчик – одразу накинув їй меню. Віка тицьнула пальцем у прапорець – букву свого смаку, довго розглядала кольорові таблиці, по яких належало самому скласти формулу синтезу; зітхнула, клацнула кришечкою. Юрчик стояв перед нею, ритмічно погойдуючись, – напевно, «гралька» його розважала, транслювала в підлітковий мозок невідомі відвідувачам відчуття, образи…
   – Що б ти порадив мені на «бі»? – запитала Віка з не цілком доречною усмішкою. Пандем запевняв – і їй самій іноді здавалося, – що з дітьми варто розмовляти без сюсюкання. Але солодкувато-грайлива інтонація проривалася сама собою.
   – Спитайте в Пандема, – Юрчик зухвало всміхнувся у відповідь. Віка подумала, що Пандем, імовірно, намне нахабі вуха при найближчій же зустрічі в альтанці.
   – Пандем просив передати, що ти зробиш це краще, – сказала Віка вже серйозно. Юрчик зніяковів – збагнув, здається, що бовкнув зайвого. Почервонів, ляснув себе по бритій голові, вимикаючи «гральку»:
   – Можете замовити зеленувато-жовтий «Фа». Для «бі» в липні, пів на третю – нормальний комплекс. І червоне вино, якщо хочете.
   – Добре, – сказала Віка, і Юрчик пішов. Віка пошкодувала, що розмова в них вийшла дурна і довіри тепер не вийде, а вона хотіла спитати в цього симпатичного загалом хлопця, що за сила змушує його працювати влітку в кафе, коли можна, наприклад, рвонути з друзями в червоний шар і ніхто з дорослих тебе не зупинить…
   А можна й узагалі спитати його, навіщо офіціанти в кафе, де досить просто тицьнути пальцем у прапорець і витягнути тацю з автомата. А Юрчик, трохи образившись, відповів би, що, по-перше, це не так і просто, а по-друге, в нього тут психологічна практика, людина, яка приходить у кафе, бажає зустріти тут теж людину…
   Віка потерла перенісся. Загальна проблема – нескінченні внутрішні діалоги. Пандем, ідучи, залишив лакуну; її доводиться забивати всяким сміттям, на зразок вигаданих розмов з бритоголовим Юрчиком-офіціантом. До речі, звідки традиція писати імена на лобі? Звідти ж. Нікому не хочеться чути, як до тебе звертаються просто «хлопчику»…
   Юрчик мовчки приніс замовлення; зеленувато-жовтий «Фа» складався з трьох страв і справді був цілком «нормальний», як висловився хлопчик. Вино прослизнуло всередину без сліду, наче прохолодна вода; не відчувши тягаря, Віка встала з-за стола, кивком подякувала Юрчикові й рушила до транспортерів.
   Улюблена альтанка Вікторії Вікторівни стояла в парку – її нелегко було знайти, якщо не йдеш на зустріч з Пандемом. Кам’яна вежа в заростях якихось екзотичних лопухів заввишки як людина; Віці довелося пригнутись у дверях.
   Усередині було темно. Згори, з віконця в стелі, падав круглий промінь зеленуватого сонця. На безформному кріслі можна було сидіти, а можна було лежати; екрана не було. Віка терпіти не могла альтанок з екраном.
   Вона лягла на спину. Витягла руки над головою. Потяглася. Солодко хруснули суглоби.
   – Де вона зараз?
   «У червоному шарі, в тамбурі. Розв’язують проблему, чим платити за перехід».
   – І що її чекає? Її там принизять? Спокусять? Вилають?
   «Перестань. Потиняється по місцевих цікавинках, подивиться гладіаторські бої… Ти знаєш, істинні асоціали живуть у глибині. На поверхні – самі екскурсоводи. Їм цікаво жити за рахунок туристів».
   – Головне питання… Вони туди поперлися тільки з цікавості чи?…
   «Ніяких “чи”. Їй нема про що говорити з тамтешніми аборигенами. Та й вона, даруй, занадто делікатна, щоб реалізувати себе в червоному шарі».
   – От і слава Богу, – Вікторія Вікторівна сіла, намацала сигарету в кишені, клацнула пальцями, закурила. – Як Шурко?
   «Погано».
   – Ну то поможи йому! Пандем ти чи хто?
   «Він сам».
   – Ще краще, – Вікторія Вікторівна дивилась, як тане дим у зеленуватому сонячному стовпі. – Юрчик підкинув зеленувато-жовтий «Фа»… Що могло бути краще?
   «Юрчик узяв високо. Уся жовто-зелена гама, але нижче. Втім, різниця в таких нюансах, що твій язик і не вловив би…»
   Вікторія Вікторівна гмикнула.
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 [22] 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация