А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пандем" (страница 21)

   Двадцять шостий рік Пандема

   Пролог

   Ларс Петерсон був безпандемний ось уже півтора року. Його наречена Ліл захоплювалась його сталевим значком з гордим написом «Без Пандема»; для неї, дівчини, цей значок був страшним і привабливим символом Ларсової незалежності, винятковості й сили.
   Ось уже півтора року Ларс не розмовляв з Пандемом (а спочатку було ох як важко!), не приймав від нього порад і не чекав допомоги; втім, головна фішка полягала не в цьому.
   Ось уже півтора року Ларс був смертний. Одне це усвідомлення зводило з розуму не тільки Ліл, але цілі батальйони навколишніх дівчисьок; Ліл ревнувала, іноді влаштовувала Ларсові несміливі сцени, проте майже одразу поступалася й прощала – розуміла, дурненька, що місцем у Ларсовому серці треба дорожити, як сидінням у переповненому автобусі, й, один раз схопившись за поручень, тримати його зубами й пазурами, а то вилетиш на повному ходу…
   Ліл була гарна – загоряла голяка, вся була бронзова, без єдиної білої смужечки, з підтягнутим гладеньким дупеням, що його майже закривало світле волосся, якщо було вільно розпущене; перса Ліл мала такі пишні, що золотий медальйон губився в темній улоговинці. Щоразу, обіймаючи свою чудову Ліл, Ларс думав, що це може бути остання їхня ніч; щоразу, заводячи мотор чи піднімаючи вітрило, він знав, що може злетіти з моста, чи розмазатись по скелі, або вибухнути, або потонути – і зникнути назавжди.
   Він був найщасливішою людиною на цілому узбережжі.
   Просто неймовірно, що можна бути ще щасливішим; проте раннього ранку п’ятнадцятого липня, заходячи в рідний елінг, де пахло неповторно й гостро, де в особливих кріпленнях спочивали туші човнів і де чекала його цілком готова до плавання «Анабелла», Ларс подумав, що ось він, пік щастя в його короткому, але такому кльовому житті.
   Віктор чекав на причалі; його човен називався гордовито: «Пофіг». На сірій Вікторовій вітрівці – на спині й на грудях – світною фарбою було написане те ж саме, що й на Ларсовому значку: «Без Пандема!».
   Вони вдарили по руках. Гойднувся понтон, заверещали дівчата. Хтось дудів у сурму; Ліл протислася крізь стіну засмаглих пітних спин, розводячи біцепси Ларсових приятелів, наче гілки дерев. Очі її були якісь неправильні.
   – Слухай, Ларсе, – промимрила Ліл, дивлячись у дошки понтона. – Може… сьогодні вам не пливти… тобто не йти?
   Він узяв її долонею за лице. Ні, вона його не розлютила; навпаки, щось зворушливе було в її тривозі. Ті, на березі, просто верещали й кидали вгору панамки…
   – Не бійся, – сказав він, усміхаючись. – Двічі не вмирати!
   Цю стародавню фразу, що так його вразила, він любив вимовляти по ладу й не до ладу, вона щоразу діяла на нього, мов ковток крижаного пива в спекотний полудень.
   Вони з Віктором залізли в човни, суддя дав команду, і незабаром Ліл, а з нею причал, а з ним увесь берег пішли далеко назад, завалилися за обрій, на щастя, вітер у той день був – тільки лови…
   Він бачив жовте Вікторове вітрило, що йшло паралельним курсом. Звук вітру, звук вітрила, звук розітнутої води – і жодних інших звуків; чайки відстали. Ларс сидів на кормі, байдужий до палючого сонця, байдужий до всього, крім вітру.
   До полудня на обрії з’явилась – і пропала – платформа житлового міста. (Перед стартом вони довго марудились, прокладаючи курс так, щоб якнайдалі обійти освоєні місця, щоб ніяких пасажирських трас, ніяких платформ і ніяких людей – щоб усе було чесно: море, Ларс, Віктор.)
   Настав вечір. Сонце сідало в море, погідне й бронзове, немов голенька Ліл. Вітер трошки ослаб; Ларс повечеряв. Жовте Вікторове вітрило маячило так далеко, що без бінокля його годі було й розрізнити.
   Віктор теж був безпандемник. Довше, ніж Ларс; Віктор обходився без Пандема три роки, власне, це його приклад – нахабний, брутальний… Вони зустрілись як вороги, потім відмовилися від ненависті, проте друзями так і не стали. Здається, Віктор чіплявся до Ліл. Ларс точно знав, що Ліл його відшила… Та мало хто чіплявся до Ліл… Принаймні цю регату вони влаштували заради себе самих, а не заради когось іншого. Вони були рівні – два чоловіки без Пандема в голові, смертні, проте повні любові до життя…
   Мати вважала, що Ларс ідіот. Бажала йому вдавитися вишневою кісточкою й скоріше здохнути. Насправді, звісно, вона жахливо боялася, щоб з Ларсом нічого не сталося; сестра казала, що мати щодня благає Пандема пощадити її дурного синочка й не допустити його смерті…
   Ларс усміхнувся. Ще чого; Розі-вітер, шестипудове бабище-бай-кер, на очах у п’ятнадцяти своїх приятелів – і Ларса серед них – влипла в мур на своєму «Судзукі», не вписавшись у крутий поворот. Розін мозок довелося відмивати ганчірочкою; з п’ятнадцяти свідків тільки двоє після цього лишилися безпандемниками – Ларс і ще один хлопець. Розі вмерла! Це було жахливо… і це було чудово, бо доводило, що Пандем не бреше.
   …Спати не хотілося. Після півночі праворуч од курсу з’явився величезний екскурсійний новоплав-«підкова»; пройшов мимо, наче примара, наче посипана вогнями гора – беззвучно, залишаючи слід на воді…
   Годині о четвертій ранку на заході стали зникати зірки. Знову посилився вітер – і перемінився так різко, що Ларс ледве встиг зманеврувати. Наближався світанок, однак небо темнішало.
   Ларсові доводилось іти галсами, майже проти вітру. З’явився бортовий вогник – Вікторів човен; була вже шоста ранку, проте світанку не передбачалося. Здійнялася хвиля. Ларс закріпив вітрило і взявся за черпак.
   Віктор підійшов зовсім близько. У напівмороку Ларс розрізняв його вітрівку – і світний напис, який з такої відстані неможливо було прочитати.
   Грозовий фронт напирав, поблискуючи сполохами. Віктор прийняв вітрило раніше, ніж це зробив Ларс; тепер його човен лишився далеко позаду.
   Ларс невдоволено подумав, що хтозна, куди його закине гроза. І хтозна, скільки днів знадобиться, щоб повернутися на курс; і що Пандем знав, звісно, точний прогноз погоди, але по-чесному не сказав. По-чесному, але от же ж гадство…
   І одразу подумав: а чи немає злої волі Пандема? Зірвати регату, виставити приятелів дурнями, і нехай вони тиждень пруться до фінішу – на веслах…
   І тут – накотило.
   Ларс не вперше потрапляв у халепу. Йому здавалося, що він усе робить правильно; що треба вичекати, шторм угамується, у скрині захована пляшка доброго віскі, і, коли неподобство закінчиться, треба буде найперше відкрутити кришечку і…
   Коли човен перекинувся, Ларс ще ні про що таке не думав. Перекинувся – то й перекинувся. Усе одно регаті кінець; можна буде посидіти на днищі, дочекатися, поки…
   Звідкись несло холодною течією. Крижаною. Ларс знав, що це означає; безпандемний прогноз погоди не просто набрехав – він зрадив.
   Три роки тому… розповідали в яхт-клубі… хлопці так само нарвалися… вони всі були не-одинаки, всі виплили, всіх відразу підібрав рятувальний катер…
   Дихати ставало дедалі важче. Тіло було не тіло, а суцільна судома; пальці ще чіплялися за днище, але…
   Ларс згадав, як врізалася Розі.
   І зрозумів, що там, під ним – вода й вода, товща байдужої води, і лупаті риби, і слизькі скелі. Його тіло… що з ним буде, коли він, тобто Ларс… коли його внутрішня сутність витруситься, покине… як у старезних старих… старі вмирають уві сні… А йому доведеться вмирати наяву! Зараз! Такому молодому! А Ліл…
   Ліва рука перестала коритися, і пальці розтислися.
   А може, він і не вмре зовсім… Він же не вдарився об стіну, і його мозок ще при ньому… Він просто пливтиме, пливтиме спокійно, поки не припливе куди-небудь…
   Перекинутий човен був уже за кілька метрів од нього. Крижана вода забилася в горло; Ларс тонув якось раз, але тоді все було начебто жартома, пацани його витягли…
   Він не може дихати!
   Він з останніх сил забив руками по воді. Голова на секунду виринула над поверхнею; величезна хвиля захлеснула – і потягла вниз, до риб.
   – А… Не…
   Судома. Ларс знову виринув; здається, стало світліше? Перекинутий човен – онде він, метрів десять пропливти… Що таке десять метрів для тренованої людини?
   Нова хвиля – днище віддалилося.
   І ще хвиля.
   І ще. Судома.
   Та хай йому грець! Яка фігня! Що йому, тонути, коли він такий молодий! Коли Ліл його любить?!
   – Пане! Па-ане!
   Хрипнув. Нова хвиля.
   І отоді-то Ларса пройняв жах, рівного якому він не відчував за все своє життя. У той момент, коли він зрозумів… згадав… що обіцяв Пандемові, одержуючи гордий статус одинака: «…і не звернуся по допомогу, хоч би там що. Моє життя належить мені, я за нього відповідаю…»
   – Пане! Пробач! Я… відмовля… я! Не можу… будь ласка! Не дай… я тону… я дохну… не допусти… Па-ане! Ти не допустиш! Ти не допу…
   Йому здавалося, що він кричить, насправді він хрипів і булькав. Хрипів і булькав, поки під його руками не опинилося слизьке днище перекинутого човна.
   Світлішало.
   Через кілька годин – Ларс на той час був просто мокрим мішком з нечистотами – його підібрало пасажирське судно, яке через шторм трохи змінило свій звичайний курс.
   …Човна з гордою назвою «Пофіг» відтоді ніхто не бачив. У яхт-клубі повісили на стіну фотографію Віктора в жирній чорній рамці; Ларсові здавалося, що ці щенята-початківці радіють. Вони справді були у захваті – від дотику до великого, страшного, до Волі, до Смерті…
   А чому ні, питав себе Ларс, годинами сидячи над літровим кухлем пива. Чому я не міг урятуватися завдяки випадковості? Я ж обіцяв Пандемові не тривожити його своїми проханнями! А він пообіцяв не відгукуватися, навіть якщо потривожу! Чому я не міг випадково – зовсім випадково – урятуватися?!
   Він розповідав про це Ліл, і вона вірила. Й інші теж вірили. Тільки перезиралися в Ларса за спиною.
   Ларс розшукував файли про древніх мореплавців і копіював відтіля історії про чудесні порятунки. Над ним сміялися майже відкрито – так він усіх забембав цими своїми оповідками…
   А потім він якось одразу перестав ходити в яхт-клуб і перестав зустрічатися з Ліл. Поміняв будинок і всіх знайомих, виїхав у гори працювати монтажником, був дуже блідий, тихий і зосереджений. Сталевий значок з написом «Без Пандема» спочивав на дні ставка.
   Ларс знав, що Віктор, навіть помираючи, не просив Пандема його врятувати.

   Розділ вісімнадцятий

   Шурко Таміленко давно вже вважав сон дарма згаяним часом: «перезавантаження» стало для нього звичною річчю. Дві хвилини глибокого трансу – і цілковите відновлення…
   А тепер випробування нового, розробленого Шурком вузла виявилося під загрозою, бо Олександр Олександрович Таміленко, провідний інженер Чорноморської платформи, спав мертвим сном ось уже четверту добу. Коли-не-коли – ось як тепер – він вивалювався зі свого сну й кілька щасливих хвилин не міг згадати, де він і що сталося; потім щастя закінчувалося, він намагався зробити над собою зусилля, встати й щось зробити, але замість цього знов засинав.
   «…Допоможи мені зібратися. Допоможи мені думати про інше».
   Мовчання. Шурко й не чекав, що Пандем відповість. Щоб Пандем відповів, треба вставати, йти в альтанку… А як цікаво було спочатку – нова гра, «побачення» один на один в альтанці, а в буденному житті почуваєшся цілком автономним… Пандем був шалено переконливий – людству раптом конче знадобилася самостійність…
   Шурко перевернувся на спину.
   Я тебе абсолютно не розумію, казала три дні тому Віка, тобто Вікторія Вікторівна. Мені здавалося, що ти сам не сліпий і давно все зрозумів…
   – Я сліпий, – сказав Шурко вголос.
   Будь-які стосунки рано чи пізно вичерпуються, казала Віка. Тобі здається, що ми стоїмо на місці й тримаємося за руки, а насправді кожен з нас іде, іде по стрічці… стрічці ескалатора… рано чи пізно різниця швидкостей стає непереборна. Те, що нас пов’язує, – не любов і не сімейне почуття, це звичка, Шуро. Якщо не віриш, запитай у Пандема.
   Шурко подивився на свою долоню. На тильній її стороні, виписані фосфоресцентною фарбою, світилися цифри: нуль три чотирнадцять. Поки Шурко дивився, остання четвірка перетекла в п’ятірку. Нуль три п’ятнадцять.
   – Допоможи мені, – попросив Шурко тихо. – Допоможи мені це пережити…
   Мовчання.
   Амплітуда внутрішнього життя, говорив колись Пандем. Від ейфорії до розпачу й назад. Непоправного не буває. Непоправного не трапляється. Це досвід, це внутрішнє життя, падаючи і встаючи, ти ростеш…
   Мене пізно виховувати, казав Шурко. Я вже дорослий.
   Не можна звужувати амплітуди, казав Пандем. Не можна тікати від утрат – їх і так лишилось небагато, і майже всі вони не фатальні… Відстань од твого найглибшого розпачу до твого найвищого щастя – територія твого життя; ти ж нікого не ховав, Шурчику…
   – Не хочу, – сказав Шурко вголос.
   Якщо ти заглянеш у себе, казав Пандем, ти зрозумієш, що джерело твого горя – не стільки любов, скільки образа. Від тебе потрібне вольове зусилля, казав Пандем; Шурко, якщо ти дорослий – зроби зусилля! Зроби внутрішню роботу!
   Шурко провів язиком по верхніх зубах. Останніми роками з’явилося багато розробок у забутій було галузі зв’язку: навушники й браслети, пристрої для імплантації, телезуби, наприклад… Усілякі підпірки для людей, які занадто вже звикли до Пандема. Дехто взагалі не вмів користуватися традиційними хронометрами, наприклад. Та що там – дехто друкований текст сприймав з трудом…
   В імплантованому динаміку заспівали птахи – виклик; котра година? Пів на четверту? Втім, усі ж знають, що Шурко ніколи не спить…
   – Шурко? Це Кім. Що ти робиш?
   – Сплю…
   – Спиш?! А, так… Шурко, я зараз в альтанці, Пан розповів мені про твої… про твоє лихо.
   – Так, – після паузи пробурмотів Шурко. – І що?
   – Я можу тобі чимось допомогти?
   – Ти? Допомогти мені може тільки Пан… Він не хоче.
   – Малий… Перестань ображатися на Пана. Спробуй розповісти мені… знову проговорити… може, стане легше?
   – Віка… – виговорив Шурко. – Вікторія Вікторівна позавчора сказала, що наші з нею стосунки вичерпалися. Давно. І що пора привести форму у відповідність до змісту… І що дитині, до речі, у дванадцять років уже практично не потрібні батьки… Що, ти не здивований?
   – Я давно помітив, що твої стосунки з Вікою…
   – Вичерпалися?
   – Що Віка не ставиться до тебе так, як раніше.
   – Чого я сам цього не бачив?
   – Ти її любиш.
   – Дурниці. Анітрохи. Вона була моїм другом. Я так думав.
   – Як Юлька?
   – На практиці. Прислала листівку з насупленим таким їжачком. Їжачок курить сигару й говорить: «Житейська річ»… Чого і Пан, і ти вважаєте мене дурним вразливим хлопчиком? Авжеж, я не можу так легко пережити… Це. Якби Пан мені допоміг… трошечки підтримав… спитай у нього, Кіме: кому на землі було б від цього гірше?!
* * *
   – …А як це наш візик знає, яка погода буде завтра? У ньому теж Пандем сидить?
   – Це машина, – сказала Юлька Таміленко, не відриваючись од коробки з косметикою. – У ньому немає ніякого Пандема, це різні хитрі поля, промінчики, електрончики літають…
   – Не треба мені про електрончики! – обурилася трирічна Єва. – Я сама тобі схему можу намалювати! Ти мені тільки скажи, як він усе знає: номери каналів, наприклад…
   Юлька опустила голову на руки. Єва її нервувала; інші вихованці молодшої шкільної групи, де Юлька проходила педагогічну практику, робили хто що – мирно синтезували хліб з реактивів дитячого набору «Юний харчовик», відновлювали під мікроскопом розбиту «гральку» або годували кролів. Одна тільки Єва, яка відчувала до Юльки особливу прихильність, не відходила від стола й не давала жити.
   – Поставити тобі кіно? – безнадійно запропонувала Юлька.
   – Кіно я й сама собі можу поставити, – заперечила Єва. – Поговори зі мною, поки мама прийде.
   – Про що? Тобі не набридає весь час балакати?
   – Не-е, – Єва похитала головою. – Слухай… А правда, що як ти була маленька, то Пандем з тобою розмовляв увесь час, а не тільки в альтанці?
   – Правда, – втомлено зізналася Юлька.
   – Ото було класно, – заздрісно зітхнула Єва. – Я, скажу, просила Пандема, щоб він зі мною частіше грався… А він каже, що я повинна більше думати сама. А що я можу придумати сама? От я тебе питаю, у візику Пандем сидить чи ні, а ти не відповідаєш… А спитала б у Пандема – він би мені одразу чітко сказав, так чи ні, і все…
   Юлька похмуро дивилася в дзеркало. Біокрем, який робить шкіру темнішою, діяв ще не на повну силу, але Юлька вже розуміла, що від нього доведеться відмовитись. Ну не личить їй імідж негритянки… Спробувати золотавий відтінок?
   – А як це було? – не вмовкала Єва. – Коли Пандем спершу весь час був з тобою, а потім сказав, що тільки в альтанці? Ти, мабуть, дуже засмутилась?
   – Зовсім я не засмутилася, – сказала Юлька різкувато. – Теж мені, втрата…
   Єва дивилася на неї довго й уважно. Потім тихо, без єдиного слова відійшла; Юлька вийняла з коробки штамп-татуювання. Покрутила в руках, поклала назад. Судилося їй одержати за практику «нижче середнього». Ну й Пандем з ними – вона все одно передумала бути педагогом…
   В екстремальної молоді заведено вживляти гнучкі сенсори. Багато хто носить їх замість волосся… Іноді красиво. Скажемо, йде хлопець, а з’являється дівчина на його смак – волосся одразу сторч, іскри стріляють… Красиво, смішно. Кумедно. Кажуть, ця мода прийшла з червоного шару. Напевно…
   Половину її групи забрали батьки, половина перейшла до вечірнього вихователя. Віра Георгіївна невдоволено розглядала Юльчин макіяж; хай дивиться, подумала Юлька. Не інакше, сьогодні ж попхається в альтанку й запитає в Пандема, чого він допускає таке падіння моралі серед молоді…
   Юлька швиденько вибігла з воріт шкільного комплексу. Стрибнула на транспортер, потім на другий, потім на третій; альтанок навколо було як грибів, проте Юлька ніяк не могла наважитися. Ніяк не могла…
   Може, оця, велика, двоповерхова? Ні, краще ота, на розі, вежа з дзеркальними вікнами. Юлька посмикала двері – нікого немає; тоді вона зайшла – зсередини вікна були вітражні, непрозорі – і сіла в дерев’яне крісло, обхопивши себе за плечі.
   «Привіт».
   Юлька обійняла себе міцніше. Підняла голову до плаского екрана, з якого без усмішки дивився знайомий – занадто знайомий… хто він їй? Людина?
   – Пане, чого так? Пане, чого? Ти ж їх звів? Це ж ти їх звів майже п’ятнадцять років тому – виходить, вони підходили одне одному? Ти ж не міг помилитися?
   – Я їх не зводив – я ж не сваха! Вони самі одне одного знайшли… Але люди з часом міняються. Бо вони люди, а не якесь каміння. Хоч каміння теж міняється.
   – Не вірю. Як шлях польоту каменя – траєкторію – можна вирахувати, так і людські стосунки можна… Знаючи все, що знаєш ти… Кожну подію в минулому і в майбутньому…
   – Події в майбутньому враховувати не можна. Вони не визначені…
   – А що такого сталося? Не було жодної події в їхньому житті, якої ти не міг би прорахувати заздалегідь… Народження дитини, сварки з дідом Сашком… Робота… Нічого особливого…
   – Тобі скільки років?
   – Дванадцять.
   – А мені іноді здається, що ти старша за мене… Судячи з твоїх слів…
   – Нічого смішного! Я не сперечатися до тебе прийшла… Я от про що: поєднай їх заново. Я так хочу.
   Пандем мовчав. Дивився.
   – Значить так, – сказала Юлька, і їй самій здалося, що в її голосі почувся впертий голос діда Сашка. – Або ти їх знову поєднаєш – ти можеш, я знаю…
   – Вони в нас люди чи хто? Ляльки?
   – Вони чоловік і жінка! Подружжя! Вони мої батьки і повинні жити разом! І не має значення, що їм там хочеться чи не хочеться!
   – Від того, що вони не житимуть разом, вони не перестануть бути твоїми батьками…
   – Пане, не каламуть воду… Ти мене любиш? Той, хто дивився з екрана, моргнув.
   – Так.
   Сказано було коротко й лагідно. У Юльки мороз по спині пройшов: вона одразу ж повірила. Як вірила вже багато разів.
   – Пане… Любий… Послухай мене. Тільки послухай. Ти ж це можеш зробити. Нікому не буде гірше. Буде краще! Нехай мама… Мовчи! Я все знаю, що ти мені скажеш. Але це особливий випадок. Ти визнай: я ж теж особлива дитина… Іншим хоч би що, нехай їхні батьки хоч на Полярній платформі… А я так не можу! Ну пожалій мене… Ніхто ж не дізнається, що ти відступив од цих своїх клятих принципів… Будь ласка!
   – П’ятнадцять років тому, – глухо сказав Пандем, – інша дівчинка… Вона була трошки старша. Хотіла вийти заміж за твого батька. Вона його справді любила. І говорила дуже схоже… Тільки якби я тоді їй «підсудив», тебе не було б, Юль…
   – Якщо ти мене не послухаєш, – сказала Юлька тихо, – виходить, я для тебе – ніщо.
   – Це неправда. Юлько, ти для мене значиш дуже багато. Ти – це частина мене. Тобі треба не темний і не золотавий, а навпаки, біло-рожевий, дуже світлий відтінок лиця, і тоді ти зможеш добре міняти кольорову гаму очей…
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 [21] 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация