А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пандем" (страница 20)

   Розділ сімнадцятий

   Клаптик суходолу плив нібито з волі хвиль, а насправді корячись прихованій навігаційній системі; квадратний майданчик сто на сто кроків ніс на собі п’ять беріз, три пальми та автоматичний ресторанчик. Гостям пропонувалося влаштовуватись, як кому заманеться – на гладенько обтесаних колодах, на м’яких кріслах чи на пошерхлій травичці.
   У центрі понтона розклали багаття. Їсти майже ніхто не хотів; Андрій Георгійович, розчулений і гордий, прочитав вірші на честь своїх чудових дочок, а потім і заспівав під власний акомпанемент. Олександра серйозно пообіцяла статтю в «Музичному огляді», а Віталій випустив у небо серію вогнів з ручного «дизайнера» – машинки для композиції феєрверків. Романчик, його восьмирічний брат, пробурчав щось у тому дусі, що деякі тільки енергію переводять, бо коли сонце заходить, усе одно ні чорта не видно.
   Потім попросив слова Кім. Пообіцяв сестрам-іменинницям небувалий подарунок. Вийняв з кишені пласку коробочку зі щільно підігнаною кришкою; на дні коробочки лежало насіння трави. Не більше.
   – …геть витоптали, бізони. Дивіться…
   І акуратно висіяв травичку навколо бенкетувальників – під кріслами й під ногами, скрізь, куди встиг дотягтися.
   – Тільки не бійтеся…
   Мама охнула. Маленька Юлька заверещала, але від захвату, а не від страху. Щойно висіяна Кімом трава почала рости – земля на п’ятачку заворушилася, потривожена білим тонким корінням. Проклюнулися паростки; Віталій став рачки, розглядаючи експрес-траву. Після першого ривка її ріст трохи сповільнився – однак, прислухавшись, можна було ясно розрізнити шерех. Нова трава здіймалася, розсовуючи старі тьмяні стебла.
   Стався загальний захват. Усі розпитували Кіма – навіщо трава, чому трава і що буде з цією травою далі; Романчик образився, чого Кім не показав «фокус» спочатку синам. Віталій з азартом і з натиском намагався приписати батькові звання винахідника, хоч Кім уже багато разів йому пояснював, що в сучасній науці одноосібних відкриттів і винаходів практично не буває: кожний стоїть на голові в попередника, котрий одразу ж може стати послідовником. Трава тим часом усе тяглася й росла; гості, трохи заспокоївшись, розсілися по місцях і заново поздоровили іменинниць.
   У мене прекрасні діти, казав Андрій Георгійович. Дівчата-красуні, та хто вам дасть сорок? З того часу, як ми святкували ваш двадцятник, ви майже не змінились… Сашечка, колись акула пера, а тепер піранья рейтингів та рецензій… Лерочка, колись училка, а тепер Учитель з великої букви… А подивіться на мого сина! Кімчику, я пишаюся тобою, ти зміг усе почати з нуля й виграти. Ти хазяїн свого життя… Бо ж для чого ми, якщо замислитися, живемо? Для того, щоб усі таланти, відпущені нам природою, розвивалися нам на радість і на радість людям…
   Як давно я не був п’яний, раптом подумав Кім.
   Небо темніло. Гості розважалися. Трава здіймалася навколо, її доводилось приминати, інакше б вона закрила співтрапезників одне від одного. Кім дивився крізь полум’я багаття на маму: їй було сімдесят три і вона світилася здоров’ям. Мамі було нескінченно приємно, що вся родина зібралася разом, уперше за стільки років; коли вона попросила слова, Олександра владно підняла руки, закликаючи гостей – а на той час Шурко й Віка намагалися співати на два голоси, Юля грала на губній гармошці, Віталій пускав «червоні сонця» упереміш з «північним сяйвом» під нудотні Романові запевнення, що, мовляв, брат ні чорта не тямить у феєрверках, – закликаючи всю цю компанію моментально замовкнути й зосередитися.
   – Що я хочу сказати, – почала мама трохи зніяковіло. – Ми пили вже за іменинниць, за батьків іменинниць, за брата, за дітей і за племінників іменинниць… Усі ми любимо Сашуню й Лерочку, і всі ми хочемо, щоб вони були щасливі… І ще один… з нас… Одно слово, випиймо за Пана, і спасибі йому за те, що він з нами…
   Віталій зааплодував. Лерка заусміхалася. Шурко з Вікою обнялися, Юлька пристроїлась у батька на колінах. Багаття викинуло в небо сніп іскор. Шматочок землі з п’ятьма березами й трьома пальмами плив, дрейфуючи, повільно віддаляючись од залитого вогнями берега. Пахло морем і водночас чомусь полем, лісом, дощем. Дивлячись угору, можна було побачити, як зірки ховаються в листі пальм і випливають знову.
   Кім подумав, що в ідеї отакого-от прогулянкового плота реалізувалася чиясь дитяча мрія про життя на незаселеному острові. Крихітному острівці з трьома пальмами – посеред океану…
   – От що цікаво – він не гойдається, – пояснював Шурко дворічній дочці. – Корабель, навіть найбільший, гойдається, як пливе, понтон – ні…
   – Це Пандем так придумав?
   – Пандем підказав… А люди придумали й збудували…
   – А трава? Траву придумав Пандем чи дідусь Кім?
   – …Мої діти, – розчулено говорив Андрій Георгійович. – Наші діти… Я щасливець. Я везунчик.
   – А воно є у світі – везіння? – тихо запитав Сашко.
   Сьогодні ввечері він добровільно взяв на себе роль «хазяйки» – ходив від багаття до ресторанчика й назад, розливав вино й соки, коротко кажучи, був робочою бджолою на чужому святі.
   – А чому ні? – після паузи запитав Андрій Георгійович.
   – Тому, що все в руках Пандема, – відгукнувся Сашко. – Удача – це маленька несправедливість. Хіба ні?
   – Удача й везіння – це все-таки не одне й те саме, – обережно зауважила Олександра.
   – Чому несправедливість? – втрутилась у розмову Шуркова дружина Віка. – Якщо сьогодні мені пощастило, а завтра тобі… Усім порівну.
   – Якщо всім порівну, то це не везіння, – зауважив Сашко.
   – А я щасливець! – знову вигукнув Андрій Георгійович. – Тому, що в мене такі діти… Онуки… Шурко! Віталько! Романчик!
   – А от цікаво, які б вони були, якби не було Пандема? – лагідно запитала Ярина, яка з самого початку вечора не сказала й двох десятків слів.
   – Точно такі ж, – відгукнувся Кім, перш ніж батько встиг придумати відповідь.
   – З такими ж вадами, – пробурмотів Віталій. – Ну, може, хтось, – він глянув на брата, – народився б однооким…
   – Віте, – докірливо сказав Кім.
   – А в нас на старій квартирі, – неголосно почала мама, – була сусідка – пам’ятаєш, Кімчику? Їй справді не щастило. Просто лиха доля якась. Якщо вона влаштовувалася на гарну роботу – контора відразу або прогоряла, або закривалася. Якщо вона їхала відпочивати – в тому місці спалахувала епідемія або смерч, або ще щось. У неї було три чоловіки, і жоден не вмер своєю смертю! Від неї вже всі знайомі сахалися, наче боялися заразитися. Як вам таке?
   – І що з нею тепер?
   – Не знаю, – сказала мама. – Запитай Пандема, якщо хочеш… У всякому разі, ця її «доля» більше над нею не висить.
   – Доля, доля, – Сашко витяг сигарету. – Доля й везіння… гм. Доля й випадковість… Кіме, ти в нас головний пандемознавець, от скажи: якщо нема випадковості, значить, Пан може точно пророкувати майбутнє?
   – Запитай у Пандема, – Кімові не хотілося цієї розмови.
   – Сашуню, – Сашко обернувся до дружини, – а творче осяяння твоїх підопічних, коли скульптор раптом розуміє, що голограмку треба вставити не в праве око статуї, а в ліве… це випадковість чи як?
   – Запитай у Пандема, – ліниво всміхнулася Олександра. – Honey, ти метушишся чи мені здається?
   – Життя, позбавлене суєти, здається картонним, – Сашко закурив, руки в нього трохи тремтіли. – Тому метушімося, чинімо випадково, плутаймо Панові карти… Йому ж від цього буде забавніше з нами возитися. Так важко бути непередбачуваним…
   – Це точно, – сказав Кім, і Сашко легко прочитав захований двома словами підтекст:
   – Так, і я передбачуваний. Напевно, я – особливо. А ти? А ми всі?
   – Карти, – мрійливо сказав Андрій Георгійович. – Я грав би з ранку до ночі. Якби було більше часу… Яринко, це правда, що Костя – гравець?
   Ярина кивнула:
   – Так… У них там ціла система: гра «на інтерес», «на бажання», «на ресурс»… До речі, мій брат вважає себе везунчиком. У картах. Йому вистачає.
   – Я теж азартний! – гаряче підхопив Андрій Георгійович. – Сам грав би! Якби ж мати зайвий час…
   – От-от, – тихенько сказала йому мама. – Хто тебе змушує працювати?
   – Гра на ресурс? – перепитала Лерка. Очі її раз у раз поверталися всередину – вона говорила з Пандемом.
   Ярина зітхнула:
   – Костик не працює, ти ж знаєш… Йому плювати на статус. Статус на хліб не намажеш…
   – Виходить, у нього інше розуміння успіху, – Сашко затягся димом. – Гра – віддушина, залишена людству мудрим Пандемом. Мистецтво, флірт і гра. Територія, на яку Пандем демонстративно не зазіхає. Як я розумію, з жінками у Костика теж усе чудово?
   – Тату, не пліткуймо, – різкувато запропонував Шурко.
   – Ні, система статусу мудра, я ж нічого не кажу, – Сашко зітхнув зненацька сумно. – Уяви цей жах: кожний на своєму робочому місці, і ніхто ні за що не відповідає, бо Пандем страхує й веде його як дитину за ручку. І ніхто нічого не вирішує, бо все давно вирішено, треба тільки робити, що кажуть… Нудьга! І, щоб цього уникнути, Пандем штучно імітує життєві труднощі, а тому, хто найуспішніше їх переборює, дає цукерку у вигляді статусу. Йому кажуть, що він успішний, він сам почувається успішним… От і все везіння.
   Кімові здалося, що Шурко хотів відповісти. Але проковтнув репліку, примружився. Слухав далі.
   – От Сашуня знає, – Сашко ніжно торкнувся коліна дружини, що сиділа поруч. – Що таке сучасне мистецтво? Базар-вокзал. Усі стали творцями, усім є що сказати, усі дивляться на світ широко розплющеними очима… А проривів немає. Того, що потім вважатимуть геніальним, нема й гадки. Чому?
   – П’ятнадцять років не термін, – заперечила Олександра.
   – Якщо Пандем захоче, – хрипко сказав Віталій, – він кожного з нас зробить генієм. Хоч зараз.
   Якийсь час усі мовчки на нього дивилися.
   – А чому ж він не хоче? – м’яко запитав Сашко.
   – Бо ми самі повинні, – Віталій одвів очі. – От ви, дядьку Сашко, кажете – статус, ніби це погано. А от немає жодної людини з високим статусом, котра одержала б його незаслужено. Просто так. По везінню. Його треба заробляти, цей статус… Довго…
   – У людях головне не статус, – тихо сказав восьмирічний Роман. – У людях головне суть.
   Віталій здригнувся. Зиркнув на брата неприязно, як здалося Кімові.
   – А що таке суть, Романчику? – обережно запитала мама.
   Ромка знизав плечем:
   – Запитай Пандема…
   – Так говорити неввічливо, – сказав Кім.
   – А чого ти сам так говориш? І тітка Саша говорить?
   – Бо то ми, а то ти!
   – Я така сама людина, – Ромка знизав другим плечем, наче для симетрії. – Добре, добре… Суть – це чого людина хоче найбільше на світі. Наприклад, дядько Костя хоче, щоб усі навколо відпочивали й не заважали відпочивати йому. Дідусь хоче весь час працювати. А Віталій хоче полетіти в космос і прославитися.
   Віталій устав. У погляді, зверненому до брата, промайнула незвична для Кімового сина злість.
   – Віте…
   – Усе-таки ні, – пробурмотів Віталій. – Усе-таки… Сенс? Припустімо, я вже був зачатий на момент приходу Пандема, тут уже нічого не… Але ті діти, які були зачаті після його приходу? Чому не влаштувати так, щоб і там не було ніякої випадковості? Щоб… найвдаліший варіант зачаття?
   – А я не найвдаліший, – спокійно парирував Ромка. – Зате я справжня, природна людина. Так, Пандеме?
   – Діти, – застеріг батько. – Я взагалі не розумію, чого ви цю кашу заварили… Давайте музику!
   Ромка хотів було сказати ще щось, проте змовк, прислухаючись до внутрішнього голосу.
   Кім поклав руку на плече вишкіреному Віталію:
   – Нехай. Пан йому пояснить.
   – Якби я хотів прославитися, – повідомив Віталій, – я б чимсь іншим зайнявся. У фільмах би знімався… Мене навіть кликали, у мене лице привабливе…
   – Вітальку, – Шурко встав. – Ходімо, щось тобі скажу…
   Вони стояли поруч – двоюрідні брати, Віталієві п’ятнадцять, Шуркові двадцять один, але різниці у зрості (яким величезним здавався школяр Шурко поруч з немовлям Вітальком!) уже майже не лишилося. Кім дивився, як вони разом ідуть до берега, тобто до краю понтона, і відблиск багаття золотить їм спини, і як вони сідають просто на пісок, і Шурко щось говорить, але слів не чути за рівним шумом прибою.
   Кім озирнувся; коло багаття мовчали. Ярина непорушно дивилась у вогонь, Лерка слабко всміхалася, Віка гойдала на колінах Юльку, батько обняв маму за плечі, Сашко лежав, дивлячись на зірки, Олександра бродила десь поруч, під її підошвами хрускали гілки. Ніхто з них не пам’ятав зараз про існування всіх інших.
   Кім сів поруч з дружиною. Прим’ята трава була щільна, як циновка, надійна й тверда.
   Поки Ярина була з Пандемом, Кім не хотів з ним говорити. Всупереч здоровому глузду – бо ж «відвернути» Пандемової уваги не можна, у нього нескінченна – чи майже нескінченна – оперативна пам’ять…
   Острів-понтон плив, наче крізь космос; багаття горіло, не потребуючи нових дров, Кім дивився на вогонь, усередині нього прокручувалась, ніби об’ємна фігура на екрані монітора, почута десь фраза: «І світло в темряві світить…».
   Безшумно випрямлялася прим’ята трава. Між Кімом і тими, хто сидів поруч, виростали зелені стіни.
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 [20] 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация