А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пандем" (страница 1)

   Марина Дяченко, Сергій Дяченко
   Пандем

   Пролог

   Двадцять дев’ятого лютого, у найдивніший з позначених на календарі днів, Девід Гаммер, працівник шановної міської газети, повертався додому трохи пізніше, ніж звичайно.
   Був вогкий, майже весняний вечір. На вокзалі Чарінґ-Крос Девід сів у поїзд, який через півгодини мав висадити його в Східному Кройдоні. У купе на вісьмох о цій порі нікого не було, крім Девіда та парубка років вісімнадцяти, котрий, упавши на сидіння, одразу ж заплющив очі і віддався владі музики, що перетікала з пласкої коробочки плеєра в чорні кліпси навушників.
   Девід дивився у вікно – на далекі ланцюги вогнів і власне сумне відображення. Він утомився, вдома його напевно чекали докори дружини, котра терпіти не могла, якщо він затримувався на роботі в будь-який день, крім п’ятниці. У п’ятницю йому дозволялося пити з друзями пиво хоч до десятої вечора, однак сьогодні була середа.
   Поїзд ішов м’яко і майже беззвучно. Хлопець у навушниках ритмічно смикав ногою. Девід відкинувся на м’яку спинку крісла – у цю мить у голові його, десь у ділянці потилиці, означилося добре відчутне тепло, і чийсь голос – молодий, як здалося Девідові, майже дитячий – сказав весело й трохи ніяково:
   – Привіт!
   Девід глипнув на парубка-попутника, здивований тим, що після десяти хвилин їзди той усе-таки вирішив привітатись. Однак хлопець був заглиблений тільки в себе і в музику. Очі його, як і раніше, були заплющені.
   – Це я, – сказало у Девіда в голові. – Це я, ти не лякайся… Девід?
   Голос лунав зсередини голови.
   – Девід?
   Кожній людині хоч раз у житті ввижається, що її гукнули. Девід потер скроні; зрозуміло, що все це має цілком звичайне пояснення. Наприклад, увімкнулось радіо у вагоні; наприклад, по радіо саме передають художню постановку, де до героя на ім’я Девід прийшов, наприклад, син. І зараз цей радіо-Девід заговорить у відповідь…
   Він оглянув купе, шукаючи динамік.
   – Девіде, це я… Чуєш мене?
   Може, він чує чиюсь телефонну розмову? Можливо, хтось у сусідньому купе говорить по мобільнику з якимось Девідом?
   – Я тебе кличу… Тебе…
   Зрозуміло, це, як і раніше, мало пояснення. Наприклад, Девідові підсипали чогось такого в пиво. Хто, що, навіщо, чому? Девід спробував згадати, хто перебував поруч, коли він у компанії двох колег пив пиво в маленькому пабі напроти входу в редакцію…
   – Заспокойся. Та заспокойся. Нічого страшного не відбувається…
   Джерело голосу було в теплому гніздечку всередині черепної коробки, одразу за уявною лінією, що сполучає вуха. Девід не був великим знавцем у психіатрії, одначе кілька популярних статей з цієї царини він свого часу прочитав; він розумів принаймні, чим «зовнішня» щира галюцинація відрізняється від помилкової «внутрішньої».
   Шизофренія!
   Девід роззявив рота, збираючись закричати з жаху, і тільки усвідомлення, що він перебуває в громадському транспорті, змусило його стриматись.
   У цей самий момент хлопець-попутник рвучко випростався, зірвав з голови навушники – і витріщився на Девіда круглими, здивованими очима.
* * *
   Мбасу лежав на пузі, у просвіті перед ним була дорога, по якій дуже скоро мав пройти караван з трьох, а то й чотирьох джипів, пройти й зупинитись перед упалим деревом, і тоді Мбасу та його брат, що сидить у засідці через дорогу, зможуть перестріляти спершу озброєних, тоді беззбройних, а потім набрати золотого піску, що його добувають на озері і який не має ніякої цінності сам по собі, проте на нього можна виміняти їжі та набоїв, і командир буде задоволений, і похвалить Мбасу і його брата.
   А ще можна було б захопити жінку. Кілька місяців тому Мбасу пощастило, і він захопив жінку. Командир був дуже задоволений і присвоїв Мбасу звання лейтенанта.
   Мбасу було чотирнадцять років, а його братові дванадцять. А командирові було двадцять два; він був великий командир, уже генерал. Його загін тримав у страху півсвіту. А другу половину світу тримав у страху виродок Гієна зі своєю зграєю виродків.
   У Мбасу був хороший автомат. Це був уже четвертий. Перший він добув, коли йому було років вісім, але то був поганий автомат. Якщо чесно, то Мбасу просто зняв його з трупа. А цей був хороший, майже новий, Мбасу подобалося його розбирати й збирати. А особливо подобалося стріляти, а для цього треба мати багато набоїв, а для цього треба було вистежити розвізників золотого піску…
   – Агов, – почув Мбасу за спиною й одразу перевернувся і вгатив серію в ліс, хоч нікого не побачив. Краще спершу стрельнути.
   Навпроти, за дорогою, гойднулися гілки. Його брат тривожився, чого Мбасу стріляє.
   – Дурний, вони почули, – сказав голос. – Вони тепер не поїдуть, дурню.
   Мбасу довго озирався, та все одно нікого не бачив. Можливо, з ним розмовляв дух. Дуже неправильно було з боку духа з’явитися до Мбасу саме тоді, як він лежав у засідці.
   – Мбасу, – сказав дух. Мбасу зрозумів, що голос лунає не зовні, а з голови. І що, напевно, каравану сьогодні не буде, не буде золотого піску, не буде їжі й набоїв, а отже, командир буде дуже невдоволений Мбасу та його братом.
   У цю мить навпроти, через дорогу, почалася стрілянина…
* * *
   Андріївна повернулася з пошти, біля дверей стягла з набряклих ніг гумові чоботи, клацнула вимикачем і зрозуміла, що світла знов немає; недогарок свічки лежав напоготові. Андріївна черкнула сірником, освітивши шафу й умивальник, ящики з помідорною розсадою, деталі самогонного апарата в кутку та акуратний стосик трісочок перед охололою грубою.
   Чоловік Андріївни, Гнатович, помер півтора року тому. Син Борис і невістка Оля жили в райцентрі й кликали до себе, але Андріївна до них не хотіла.
   Андріївна відкрутила вентиль газового балона. Встромила у вогонь свічки білий кінчик уже використаного сірника і, коли той зайнявся, піднесла до пальника.
   Слабенько, звично запахло газом. Андріївна розігріла на сковорідці вранішню пшоняну кашу, залила таким же вранішнім молоком. Лунко цокав годинник на стіні; загавкав у дворі Пірат – видно, хтось пройшов коло тину. На різні голоси відгукнулися сусідські собаки.
   Андріївна сиділа, зачерпуючи ложку за ложкою, шкрябаючи об емальоване дно миски, жувала й думала про руберойд на дах і про плівку для парника. І що треба попросити сусіда Васю підварити раму на велосипеді. І що сьогодні вона знову пропустить серіал. І що на ніч треба буде добре протопити, бо обіцяли мороз…
   У цю мить у голові її наче зашурхотіло, неголосно, по-мишачо-му. Андріївна поклала ложку і втомлено підперла щоку рукою.
   Тріскотіння у вухах то дужчало, то стихало. Андріївна згадала, що вже три дні не п’є таблеток, які їй виписав лікар. Зі свічкою відкрила тумбочку, взяла аптечну пляшечку, викотила на темну й тверду долоню біле коліщатко, розділене на дві рівні частини тонкою лінією-рівчачком. Помилувалася; проковтнула, запивши водою. Поморщилася.
   – Андріївно, – докірливо сказала темрява, та в цей момент спалахнула лампочка під стелею, а через секунду замуркотів телевізор.
   Андріївна зраділа. Задмухала свічку, сіла в продавлене крісло, поклавши ноги на дерев’яний ослінчик. Молодий хлопець у піджаку розповідав прогноз погоди – відразу після нього буде реклама, а потім, Андріївна знала, буде серіал…
   – Андріївно, – сказав голос усередині голови, і, погоджуючись з ним, вона повторила вголос:
   – Андріївно-Андріївно, стара ти вішалко, сьогодні знов не зайшла до Ольги Михайлівни…
   Хлопець у телевізорі саме сказав: «Удень три-п’ять градусів морозу». Сказав – і замовк, дивлячись на Андріївну вибалушеними од жаху очима.
   – А потепління ж обіцяли, гади, – сказала Андріївна сама собі. – Ну, де ваше потепління?
   Хлопець ковтнув слину. І заговорив швидко й голосно, ніби прагнучи заглушити власні думки:
   – Другого-третього березня очікується незначне потепління до нуля градусів удень і до мінус двох-п’яти вночі. Потім знову похолодання до…
   І затнувся. Смикнув головою, ніби витрушуючи воду з вух.
   – …До мінус двох-трьох градусів морозу вдень і п’яти-семи вночі…
   Андріївна не могла збагнути, що шумить у її голові – власне той «тиск», проти якого допомагають білі з рівчачком таблетки, чи це вітер гойдає на даху телевізійну антену…
   На щастя, прогноз погоди вже закінчився. Починалася реклама.

   Точка відліку

   Розділ перший

   Ось уже кілька днів Кім був п’яний, не торкаючись до спиртного; розгубленість була така ж незвична для нього, як для форелі – спрага. Потрясіння навпіл з ейфорією призвели нарешті до лиха: підмерзла траса не забажала носити на собі неуважного й безтурботного їздця. О четвертій ранку навколо було темно й порожньо, обабіч траси чорнів ліс, машина, опинившись на узбіччі в позі перекинутого жука, марно крутила колісьми, а Кім Андрійович висів на паску безпеки, намагаючись відчинити дверцята й вилізти з пастки.
   Дверцята заклинило. Мимо промчали фари й зникли за близьким обрієм: водій або не помітив катастрофи, або вирішив не забивати собі голову дрібницями.
   Сьогодні вранці Кім наповнив бензобак до краю. Дивно, що він досі не вибухнув, думав Кім, точніше, не думав, а відчував, намагаючись звільнитися від паска. Намагаючись вибити скло. Намагаючись хоч щось – у ці останні секунди – для себе зробити.
   Дверцята відчинилися без його участі – хтось зумів одімкнути їх ззовні. Чиясь рука впіймала Кіма за руку; крізь холодний піт і залізний присмак у роті він устиг запам’ятати й усвідомити цей дотик.
   Допомога! Звідки?!
   За мить він був назовні, і вони з рятівником устигли одбігти, перш ніж бензобак нарешті вибухнув і на трасі одразу стало світло.
* * *
   Усе почалося два тижні тому з того, що Кім поставив хибний діагноз.
   Результати аналізів, обстежень, рентгенівські знімки не залишали надії нестарому ще вчителеві хімії та біології; Кім зрозумів це одразу, розмова з дружиною вчителя була схожа на десятки подібних розмов, що випадають на долю лікаря спеціалізованої клініки. Намагатися щось зробити було вже пізно – Кім довго пояснював нещасній жінці, чому операція нічого не дасть і тільки принесе хворому нові муки; вона, зрозуміло, не погодилася. Стан її чоловіка що не день погіршувався, він майже не опритомнював, проте Кім призначив – скоріше для очистки совісті – підтримуючу терапію і нове обстеження…
   Через кілька днів хворому стало краще. Аналізи змінилися ніби від чарів. Кім призначив новий рентген і довго розглядав темну плівку. Упевнений у помилці, зажадав повторного знімка; через день учитель уже поривався встати з ліжка, а дружина не відходила від нього ні на крок і дивилася повз Кіма незрячими, повними зневаги очима.
   Кім помилився в діагнозі – це було ясно й без завідувача лікарні, проте завідувач з’явився на обурену вимогу пацієнтової дружини. Кіма було присоромлено, можна сказати, його тицьнуто носом у калюжу, як шкодливе кошеня; усе це було б сумно, якби не те, що у вчителя, який ще недавно був при смерті, округлилися щоки й на них навіть повернувся рум’янець. Вражений і спантеличений, Кім устигав усе-таки радіти, що палату покидає не труп, а здорова людина, у якої попереду довгі роки повноцінного життя…
   Кімів авторитет в очах колег добряче похитнувся. Правда, через кілька днів безнадійна хвора з сусіднього відділення раптом відчула себе краще, й обстеження показало позитивну динаміку немислимої швидкості.
   Авторитет колеги, що ставив діагноз цій хворій, похитнувся вже не так сильно. Особливо у світлі того, що всі важкі хворі – а в клініці легких не тримали – раптом ожили, і їхні сумні діагнози почали лускати один за одним.
   Післяопераційні відновлювалися без єдиного ускладнення. Тих, кого до операції готували, можна було вже не пускати під ніж – кількох людей прооперували просто за інерцією, щоб не зупинився «конвеєр». Усі вижили, усі почувалися задовільно, навколо клініки росло коло збуджених родичів – від них, згуртованих лихом, неможливо було приховати дивну щасливу новину. Родичів не допускали в бокси, однак звістки про кожного, хто почав одужувати, передавалися з уст в уста, і незабаром в окрузі почали балакати про чудодійного знахаря, про тарілку, що пролітала неподалік, про те, що лікарня потрапила під благословення якогось святого проповідника…
   Завідувач розумів ситуацію не більше за інших, проте йому було ясно, що бездіяльність може закінчитися вибухом. В один з днів (навіть найважчі хворі вже вставали, їхні аналізи поліпшувалися з кожним днем, дім боротьби й розпачу перетворився на дім твердої надії) клініку окупували кореспонденти, всього їх було душ сорок. З камерами й диктофонами, фотоапаратами, блокнотами вони заповнили центральний хол, де завідувач дав прес-конференцію; він був дуже стриманий у висловлюваннях, десять разів повторив, що чудес не буває, що в клініці йде випробування нової методики і що перші позитивні результати – ще не привід для ейфорії; кореспонденти розбіглися по апаратних і редакціях, і вже наступного ранку вся країна знала, що в лікарні міста N творять чудеса за спеціальною методикою…
   Випровадивши кореспондентів, зібралися в ординаторській. Говорили мало. Ніхто нічого не розумів. Дехто невиразно дорікав завідувачу. Більшість відмовчувалася. Як дивно, думав Кім. Ми всі стали свідками справжнього доброго чуда, люди, приречені на болісну смерть, тепер здорові й житимуть, але ми не знаходимо собі місця, бо не розуміємо як. Непорушні закони порушилися, ми не знаємо, чого чекати далі…
   Далі стався наплив пацієнтів. Ліжка доводилося ставити в коридорі; всі, хто втратив надію, кого виписали з інших клінік на певну смерть, зібралися тепер тут, Кім ходив блідий і розгублений, медсестри збивалися з ніг, апаратура для складних обстежень працювала цілодобово, під напливом пацієнтів занепала обов’язкова стерильність і навіть звичайна лікарняна чистота, і на всіх знімках, аналізах та діаграмах було одне й те саме: бурхлива позитивна динаміка. Наче сотні лікарів по всій країні дружно помилилися в діагнозах.
   Кімові не варто було сідати за кермо.
   Кімові не варто було залишати так надовго молоду, на сьомому місяці вагітності, дружину.
   О пів на четверту ранку він закінчив опис чергового знімка, зняв халат, зробив вибір між дружиною та здоровим глуздом – і поспішив додому, хоч підмерзла траса…
* * *
   – Нічого страшного, – примирливо сказав його рятівник. – Буває гірше.
   У світлі бензинового вогнища Кім уперше на нього подивився. Його рятівник виявився хлопчиком років п’ятнадцяти, тонколицим темноволосим підлітком у занадто легкій, не по сезону, курточці.
   Кімові схотілося сісти, і він сів на смугастий бетонний стовпчик. Машина палала, вогнище було видно здалеку; ану ж Ярина довідається, подумав Кім. Треба їй подзвонити й сказати все по порядку… тобто що все в порядку… однак телефон лишився в машині, гроші, документи, все лишилося в машині.
   Це тому, що я взяв занадто вліво, цокаючи зубами, подумав Кім. Не треба було переходити на третю смугу. А Ярина, мабуть, спить, бо зараз ніч, точніше, глуха межа між ніччю і ранком…
   – Нічого страшного не сталося, Кіме Андрійовичу, – сказав хлопчик.
   Його слова долинали крізь шум вогню і стукіт крові у вухах, Кім подумав, що слова зайві, що будь-яке слово, вимовлене зараз біля бензинового вогнища, залишиться порожньою шкуркою, звуком. «Нічого страшного не сталося, Кіме Андрійовичу…»
   Чий він син, подумав Кім. Він мене знає, він син когось із знайомих чи, може, пацієнтів?
   – У тебе немає мобільного телефону? – хрипко запитав Кім.
   Хлопчик сягнув рукою у внутрішню кишеню курточки й витяг плаский апаратик. Це ж треба, подумав Кім. Кнопки світилися спокійним зеленуватим світлом – мов сонце крізь морську воду.
   – Вона спить, – сказав хлопчик. – А міліція вже їде. Нікуди не треба дзвонити.
   Якийсь час Кім розглядав клавіатуру, намагаючись згадати свій власний домашній номер.
   – Хто спить? – запитав він нарешті.
   – Ярина Анатоліївна, – хлопчик дивився спокійно й відповідав просто.
   – Дякую, – сказав Кім, повертаючи мобільник.
   – Нема за що.
   – Ні… Дякую, якби не ти…
   – Я зрозумів, – хлопчик осміхнувся.
   Кім подивився на те, що недавно було його машиною. Навіщось понишпорив у кишенях. Озирнувся; траса, як і раніше, була порожня, тільки десь дуже далеко – на краю світу – голосила міліційна сирена.
   – Як ти тут?… – здивовано спитав Кім.
   Хлопчик знизав плечима:
   – Та так… от.
   – Мотоцикл?… Велик?… Ти ж син Євгенії Яківни, так?
   – Ні, – хлопчик зітхнув.
   – А чий? Пробач, я навіть не спитав, як тебе звуть…
   У цю мить з-за близького обрію випірнули дві пари фар і синьо-біла блимавка.
* * *
   Ярина спала. У головах горів нічник – Яринина дизайнерська робота; затамувавши дихання, Кім причинив двері, жестом запросив рятівника на кухню.
   Упираючись п’ятою в носок, хлопчик стяг з ніг мокрі черевики.
   – Чай питимеш? – пошепки запитав Кім. – Каву? Може… коньяк?
   – Чай, – сказав хлопчик, подумавши. – Можна помити руки?
   Через п’ятнадцять хвилин вони сиділи, розділені клейончастим червоним столом, і на чистих клітинках стояли, мов шахові фігури, дві чашки без блюдець і два блюдця з нерівно нарізаним сиром.
   Кім дивився на чашки, бачив ніжну пару, що здіймалася над палевою чайною поверхнею, і ні про що не думав. Точніше, думав ні про що.
   – Це важливо? – запитав його гість.
   – Що? – Кім підвів голову.
   – Те, що сталося, важливо? – спитав хлопчик.
   – Так, – подумавши, сказав Кім. – Якби не ти, я згорів би живцем.
   – Ви проживете до глибокої старості, – сказав хлопчик.
   – Так, – знову погодився Кім. – Є така прикмета.
   – І ваші пацієнти житимуть до глибокої старості, – хлопчик зазирнув у свою чашку.
   Кім подумав, що за кілька попередніх тижнів він міг би й звикнути до відчуття нереальності того, що відбувається. Точніше, до нової реальності, де приречені виживають, зате здорових, упевнених у собі людей чекає бензинове вогнище на рівному місці…
   Утім, вогнище його так і не дочекалось, і цього досить, щоб зітхнути з полегшенням.
   Хлопчик пив чай – наче нічого й не сталося. За його спиною впевнено й різко цокав годинник у вигляді місячного диска. Годинник – це теж була Яринина робота; торік вона купила в господарському магазині найпростіший механізм з пластмасовою тарілкою-циферблатом, тарілку зняла, а новий циферблат виліпила сама, звіряючись зі збільшеними фотографіями Місяця. Синюваті тіні жовтогарячих кратерів були даниною Ярининій фантазії; на місці цифри «дев’ять» чорнів силует кажана.
   – У мене до вас розмова, Кіме Андрійовичу, – сказав хлопчик. Місце в лікарні для когось із родичів? Гроші? Сімейні проблеми?
   – Я слухаю, – сказав Кім.
   – Ви пам’ятаєте двадцять дев’яте лютого?
   Кім чекав чого завгодно. Точніше, не знав, чого й чекати.
   Двадцять дев’яте лютого…
   – Пам’ятаю, – сказав Кім.
   (…Хвора подивилась на нього здивовано. «Здається, я чую голоси, – пробурмотіла вона. – Як ви думаєте, Кіме Андрійовичу, це на краще?»
   «Голоси?» – перепитав своєю чергою здивований Кім, і негайно в його голові, в ділянці потилиці, почулося чітке: «Кіме! Не бійся! Я говорю з тобою!..»)
   Кім здригнувся, згадуючи ту нехорошу середу. Він одразу подумав про наркотик, підсипаний у вентиляційну шахту; в усіх, хто зібрався в ординаторській, була подібна версія, всі були майже спокійні, всі добре трималися й навіть жартували – поки не прибігла сестра, яка дивилася в холі телевізор…
   – Авжеж, пам’ятаю, – повільно повторив Кім.
   – Минуло два роки, – сказав хлопчик. – Що ж це було?
   – Випробування психотропної речовини, – Кім з цікавістю розглядав гостя. – Або космічний катаклізм, що викликає масове помутніння розуму…
   – Ви в це вірите? – хлопчик тонко, по-дорослому, всміхнувся.
   – Ні, – Кім не знав, як з ним говорити. Не міг знайти правильного тону.
   – А в те, що діагноз Прохоренка Віктора Антоновича від чотирнадцятого лютого був хибний?
   У гостевих словах була якась ненормальна точність; до історій хвороби, що зберігалися в сейфі, ніякі хлопчики допущені не були. Прохоренків син?
   – Кіме Андрійовичу, ви справді помилилися з діагнозом? – знову спитав хлопчик, дивлячись Кімові у вічі.
   – Ні, – сказав Кім.
   На кухні стало тихо. За вікном шкреблися, воркотіли, тупцяли по бляшаному «козирку» нахабні дворові голуби.
   Усі все знають, подумав Кім. Тільки вірять по-різному: хто в нову методику, хто у святе благословення, хто в літаючу тарілку…
   – Вони просто передумали вмирати, – зізнався він, зітхаючи. – Я не готовий тобі пояснити, чого так сталося.
   – Я й не прошу пояснювати, – хлопчик знов усміхнувся. – Навпаки… я хотів би сам. Якщо дозволите.
Чтение онлайн



[1] 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация