А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пандем" (страница 16)

   Розділ чотирнадцятий

   Олександра повернулася додому в такому стані, що її трохи що вітром не хитало. П’ятий за рахунком Великий фест тривав десять днів і вичавив експерта Таміленко до стану порожньої шкурки.
   Усе почалося першого червня о дванадцятій за Ґрінвічем; мільйон людей одночасно випустили в небо кожен по лазерному «метелику», і туристи, напхом напхані на орбітальні станції, кричали від захвату, спостерігаючи ефект крізь оглядові ілюмінатори: «Дивіться! Жива! Вона жива! Земля жива!»
   Потім вони – і з особливим задоволенням діти – розважалися тим, що синхронно – мільйон осіб на шести континентах! – рухалися, співали, танцювали. Від цих пісень здіймався вітер, від танців тремтіла земля; Олександра пам’ятала свій стан з попередніх чотирьох фестів – велетенський майдан, заповнений народом, ейфорія й небачена, несхожа на алкогольну, внутрішня легкість… Цього разу вона взяла з собою на «дійство» не тільки молодят Шурка та Віку, а й обох племінників – десятилітнього Віталька та трирічного Романчика. Віталько радів, бігав, мов щеня по першому снігу; Романчик спокійно стояв поруч, і Олександра не раз і не двічі запитала в Пандема, чи все з ним гаразд.
   «Він теж радіє. Але по-іншому. Темперамент…»
   Перші три дні минули, ейфорія вщухла, і почалася робота: конкурси й рейтинги, а отже, напруга і чвари. Олександра на чолі своїх експертів намертво зіткнулася за вплив з асоціацією «Trough» (компанія енергійних австралійців, у яку невідомо як затесалася одна британська філія). Жорстоко сперечалися про смаки, висміювали й кепкували одні з одних, виводили своїх претендентів на премію в обхід претендентів чужих; з однієї тільки комбінованої скульптури було десять закритих голосувань і три переголосування. (Пандем, незвичайно мовчазний у ці дні, підраховував голоси миттєво й точно.) У цей час Олександра дізнавалася про конкурсантів (і конкурентів) дедалі більше – з подачі Пандема; до кінця Фесту вони вже здавалися їй збіговиськом галасливих і незручних, однак загалом симпатичних родичів.
   Творчих відкриттів – серйозних відкриттів, а не «домашніх радостей» – не було. Олександру починало це туманно тривожити.
   – Чого ти дивуєшся, – заявив незворушний Сашко, який щовечора виходив з нею на зв’язок. – Із закінченням світових потрясінь настала епоха знудженої посередності… Ну, схрестити бульдога з носорогом. Ну, нап’ясти на балерину хромокостюм. Ну, пострибати по всій планеті в якомусь циклопічному танці… Це цирк, це атракціон, але не мистецтво. Мистецтву потрібні голод, холод, смерть і провокація.
   – Авжеж, – говорила вона у відповідь ласкаво. – Саме так, Сашко. Твоя правда.
   Фест закінчився. Олександра трохи не розплакалася, прощаючись з ідейними супротивниками; втім, цей вибух емоцій не завадив їй забути їх уже через годину. Вона повернулася додому в той же день увечері: Сашко зустрів її вигадливою стравою, наполовину синтезованою, наполовину приготовленою вручну. Втім, оригінальність багатошарового м’ясного рулету і те, скільки в нього було вкладено праці, Олександра оцінила не зразу, а тільки після делікатного Пандемового нагадування: «Honey, ти ж не сіно жереш…»
   – Сашко, ти чудо, – похвалила Олександра, може, трохи похапливо.
   – Авжеж, – відгукнувся Сашко з кривою посмішкою. – Я вирішив перекинутися на кулінарію… поки що.
   «Пане?!»
   «Навіщо так репетувати… Він покинув свою програму».
   «Якого чорта…»
   «У твого husband’а цвях у сідалі, ти не помітила?»
   «Ти його дістав?»
   «Я?! Змилуйся, дівчинко, у мене ще така діставалка не виросла… Просто, поки ти робиш культурку, твій благовірний активно живе внутрішнім життям».
   – Сашко, – сказала Олександра вголос. – Ти що… досі психуєш?
   Сашко промовчав.
* * *
   Маленький синій купол було чудово видно з автостради. Кім простежив за ним очима; освітлений сонцем, купол відплив назад – не промайнув, як крона великого дерева чи погодний шпиль, а саме відплив, не втрачаючи гідності.
   Кім, сам не розуміючи чому, пригальмував. А там і зовсім зупинився; дав задній хід, і їздилка, не розвертаючись – модель «Тягништовхай», – перестроїлась на зустрічну смугу руху.
   Купол знову наблизився – повільно, недовірливо, так здичавілі звірі підходять до людини. Кім покинув машину на узбіччі, озирнувся, знайшов драбинку-павутинку, що вела з автостради вниз.
   Ще недавно тут було селище, яке нині перетворилося на район розлитого, неначе море, двоповерхового міста. Поруч будувалася підземна автоматична фабрика; від автостради до церкви виявилося йти довше, ніж Кім припускав.
   Над будівництвом літав схожий на великого кажана повітряний фільтр. Ловив і пожирав клуби чорного диму, що коли-не-коли здіймалися над монтажним колодязем. У церковному дворі було зелено; за огорожею росли нелякані, ніким не ламані вишні, і блискучі темні ягоди висіли на рівні Кімових грудей.
   Він забарився на порозі. Запізніло зачудувався: а навіщо я сюди?…
   Зсередини церква здавалася ще меншою, ніж знадвору. Жінка у світлій хустці діловито збирала недогарки свічок у маленьке бляшане відерце; свічки – точно такі самі, як у часи Кімового дитинства, – лежали тут-таки, поряд, на столі, застеленому вишитою скатертиною.
   Кім покрутив у пальцях тонкий жовтий стрижень; у півмороку, праворуч од вівтаря, горіло п’ять чи шість вогників; вони відбивалися в чистому склі, що прикривало ікону, і тому здавалося, що їх удвоє більше. Перед іконами стояли три жінки й чоловік, усі окремо; найближча до Кіма жінка була його однолітка – вона щось беззвучно шепотіла й раз у раз розмашисто хрестилася.
   Дивно, думав Кім, дивлячись на вогники свічок. Дивно, як Бог… ні, не так. Як Пандем ухитряється існувати поруч з Богом? Як вони містяться в одній картині світу?
   Він запалив свою свічку від вогника найменшої, найслабшої з тих, що стояли перед іконою. Глянув у суворе лице, що дивилось на нього з темряви і ніби пливло над тремтливими вогниками. Зітхнув.
   Виходить, що він прийшов до Бога жалітися на Пандема?
   Хтось підійшов і зупинився поруч – од вітру колихнулися язички свічок. Кім скосив очі – людина була одягнена в темне вбрання до п’ят; Кім подумав, що добре було б, якби священикові не спало на думку з ним заговорити. Він не потребував зараз священиків – утім, він ніколи не відчував у них потреби…
   Не дивлячись на Кіма, чоловік у темному перехрестився на ікону. Мигцем глянув на Кіма і вийшов, підмітаючи ризами кам’яні сходи порога. Як він живе, подумав раптом Кім. Що там, у нього всередині?
   …Пригадувалось, як одразу після приходу Пандема його оголосили антихристом. Відповідними цитатами з Біблії було обклеєно всі стіни, їх повторювали й повторювали по телевізору, по радіо… У якийсь момент було страшно – здавалося, люди, що повірили у швидкий кінець світу, готові наближати його власними руками…
   Хтось – так, здається, той-таки Сашко Таміленко – заявляв тоді зі звичним цинізмом: бієчки не буде. Ця гидота Пандем занадто сильний; з ним марно воювати – згодом вони просто внесуть його у свою картину світу…
   І він мав рацію. Що говорив Пандем кожному віруючому, кожному, кого гнітив сумнів, які докази, історичні приклади та цитати з Біблії наводив – Кімові було невідомо; проте бурі й бунти потроху стихли, а храми стояли, як колись, щоправда, парафіян стало відчутно менше… Потім ієрархи всіх конфесій кожний своєю постановою визнали Пандема повноправним мешканцем матеріального світу – не Богом, не чортом, а чимось на зразок нового Інтернету. Хтось казав, що Пандем – творіння людських рук; хтось конкретизував – «породження науково-технічного прогресу». Тільки особливо непримиренні церковнослужителі продовжували свою війну – рутинну, нескінченну, мов стрічка Мьобіуса…
   Цікаво, а якщо дикун визнає Пандема своїм богом – Пандем зможе йому довести, що це не так? І чи стане доводити?
   І де межа, за якою дикун вважається недикуном?
   Кім схаменувся. Його свічка догоріла вже до половини, а він так і не вирішив, чого просити в Бога. І чи просити взагалі?
   Йому раптом здалося, що в церкві душно. Він невміло перехрестився і вийшов у двір; тут було порожньо. Віддалік шуміло будівництво; стиглі вишні погойдувалися над вузькою, старою, врослою в землю лавою.
* * *
   – Добрий день, – сказав візитер. – Здрастуйте, Олександро Андріївно.
   Олександра люто всміхнулася. Якби не Пандем – дідька б лисого вона погодилася розмовляти з візитером саме сьогодні, зараз; вона ще не отямилася після Фесту, її тривожив душевний стан Сашка, вона не була настроєна на розмови про мистецтво, але ж саме про нього, кляте, й збирався щось повідомити плечистий атлет, увесь з литих м’язів, котрий завітав сьогодні до неї в гості.
   «Він гімнаст».
   «Я за нього рада».
   «Вислухай його, honey».
   Візитер підняв одну брову: на лиці його був сумнів, адресований, утім, не Олександрі. На кілька секунд обоє – експерт Таміленко та її гість – застигли, не довівши до кінця початого руху, дивлячись одне на одного скляними очима; добре, що в цю мить у кімнаті, крім них, нікого не було. Втім, і спостерігач, якби трапився поблизу, відразу зрозумів би, що обоє просто розмовляють з Пандемом.
   – Добрий день, – сказала нарешті Олександра. – Бернарде?… Попередній обмін люб’язними словами, знайомство та все інше скоротилося завдяки Пандему до кількох фраз. Атлет одразу ж приступив до суті – попередивши заздалегідь, що йому знадобиться п’ятнадцять хвилин монологу. Поки він говорив, Олександра розглядала його вилицювате засмагле лице, очі, великі й сумні, мов оливки під дощем, і великий м’який рот.
   «Пане?»
   «Не на твій смак».
   «Гм…»
   – І як ми назвемо це нове мистецтво? – буденно запитала вона, коли чорноокий атлет закінчив і перевів дух.
   Співрозмовник, здається, трохи розгубився. Він чекав якоїсь іншої реакції; можливо, він хотів, щоб вона здивувалася більше.
   – Ідеї витають у повітрі, – вона зглянулася над ним і ледь усміхнулася. – Ні, я аж ніяк не хочу сказати, що вас випередили… Якщо у вас є діючий пристрій – ви перший. Якщо ні…
   Атлет злегка прикусив нижню губу і вийняв звідкись з кишені круглу пласку коробочку, схожу на стародавній CD-плеєр.
   – Так, – Олександра повертіла коробочку в руках. – Куди це вставляти?
   – Нікуди, – чорноокий коротко переговорив з Пандемом, і його вагання вляглося. – Дві наліпки на мочки вух і льодяник – під язик…
   – Льодяник?
   – Спробуйте…
   Олександра заклала за вуха пасма цупкого чорного волосся, приліпила до мочок дві металеві шайбочки («Гм… гарно чи ні?»). Потім з певним сумнівом покатала на долоні велику зелену таблетку, схожу на фігурний шматок мила. («Скривилась, наче русалка на коров’ячому пляжі… Там загорнуто прірву ресурсів, жери, поки дають…»)
   Льодяник був трохи кислуватий. Пощипував за язик.
   – Перша композиція називається «Пробудження в літній сонячний день у туристському наметі», – сказав чорноокий, помітно хвилюючись.
   – Я готова, – кивнула Олександра.
   Чорноокий коротко зітхнув.
* * *
   Його звали отець Георгій. Він був старший за Кіма – на п’ять років чи на двадцять, визначити було неможливо. Чорна борода, коротка й тверда, не могла приховати глибоко запалих аскетичних щік; прямокутні димчасті окуляри не могли приховати дуже темних, дуже різких очей. Уперше зустрівшись з ним поглядом, Кім з тугою подумав: ні, розмови не вийде, не варто й затівати…
   – Хочете вишень, Кіме Андрійовичу?
   Кілька глянсових темних ягід лежало на вузькій і білій, мов у жінки, долоні отця Георгія. Дивно, що в такої людини такі руки…
   – Дякую, – сказав Кім.
   Якийсь час вони мовчки їли.
   – Виходить, – сказав нарешті Кім, – ви всі ці десять років не розмовляєте з ним? Зовсім?
   Священик усміхнувся. Здався відразу на десять років молодшим:
   – Не соромтеся, Кіме Андрійовичу. Не бійтеся мене скривдити… Ви хочете запитати, чи вважаю я, що присутність Пандема на землі якимсь чином ображає Бога?
   – Так.
   Запала тиша, й чути було, тільки як співають пташки. Неподалік – по той бік автостради – квакали жаби. Шум будівництва майже цілком затих.
   Усе ще всміхаючись, отець Георгій похитав головою:
   – До мене приходили й питали… Питали приблизно так: виходить, у нас тепер замість Господа – Пандем? Я питав у відповідь: чому? Ну а як же, казали мені. Він же всемогутній, мов Господь, і всезнаючий, мов Господь… Отже, він – Бог?
   Отець Георгій замовк.
   Зовні, за церковною огорожею, бігали дикі кури – худі, сніжно-білі та зозулясті. На огорожу з розгону вискочив підліток-кіт – кури з криком кинулися хто куди, деякі навіть намагалися злетіти…
   Кіт прошурхотів травою. Знову стало тихо.
   – А ви? – запитав Кім.
   – А я у відповідь теж питав: а де взялася в цьому світі й де дінеться після тілесної смерті ваша безсмертна душа? І хіба є щось у цьому світі, що може Пандем – і не могла б, нехай у далекому майбутньому, людина?
   Кім не зразу зрозумів, що він має на увазі; священик дивився на нього тріумфально, ніби щойно посвятив Кіма у велику таємницю.
   – Зникли хвороби, – сказав Кім, намагаючись осмислити сказане. – Але ж уся історія медицини… Люди прагнули позбавити хвороб і себе, й ближніх, і дечого навіть досягли…
   – Ще педагогіка, – підказав отець Георгій.
   Кім уважно його розглядав – наче побачивши вперше.
   – Вам здається, що православний священик мав би бути інакший й говорити інакше? – отець Георгій протирав окуляри білою носовою хусткою. Кім подумав, що окуляри без діоптрій – на всій Землі не лишилося жодного короткозорого…
   – Так… Скажіть, будь ласка, а Пандемове всевідання – як воно вписується у вашу концепцію?
   Отець Георгій надів окуляри. Втупився у Кіма крізь димчасті скельця:
   – Жителеві давнього світу… та хоч би початку двадцятого століття, навіщо далеко ходити… Будь-який комп’ютер здався б усе-знаючим. А голос усередині голови… Хіба неможливо уявити собі технологію… Мікрочип, за допомогою якого звуки й зображення передаються прямо в мозок… Це певною мірою заяложені порівняння, даруйте мені…
   – Заяложені порівняння?!
   Отець Георгій розвів руками:
   – У свій час я чимало читав журналів – наукових, псевдонаукових… Відверто фантастичних…
   – Отже, Пандем – суперкомп’ютер?
   – Ну, не так прямолінійно…
   – А вам не здається, – почав Кім, уже забувши про делікатність, – що ви зараз намагаєтеся сховатись? Просто повторюєте погляд офіційної церкви: Пандем, мовляв, новий паровоз, тому нам тільки здається, що його «чорти пхають», а насправді – безневинна пара?
   Отець Георгій зірвав з дерева ще кілька ягід:
   – Ну… я всього-на-всього можу вам сказати, що думаю. А ви можете вірити мені чи ні… А щодо офіційної церкви… тут не все так просто. Від імені всієї церкви я говорити не можу…
   – А діти? Нове, цілком інше покоління, порівняно з нами – марсіани…
   – Ні. Порівняйте останнє передпандемне покоління – ваше, наприклад, Кіме Андрійовичу, – і покоління, що виросло дві тисячі років тому. Порівняли? Різниця куди більша, ніж між вами й вашими дітьми… Ви скажете – то десять років, а то дві тисячі. А я скажу: це кількісна різниця. Не якісна… Ви запитаєте: хіба Пандем не зайняв у їхніх душах місце Бога? А я відповім: за всю історію людства було багато всякого, що намагалося зайняти місце Бога в душах дітей… І дуже часто це всяке… перемагало. На час, Кіме, на короткий час…
   – Якщо Пандем суперкомп’ютер, – повільно почав Кім, – і якщо його відомості про світ щирі й повні… А з усього виходить, що це так… Чому він нічого не знає про Бога? Чому в Пандема немає доказів Божої присутності?
   – А вас не бентежить, – отець Георгій витер вишневий сік з вусів, – що перші космонавти, опинившись на орбіті, не знайшли там нікого верхи на хмарі?
   Кім нічого не став відповідати.
   Сонце піднялося високо. У тіні церкви лежали дві молоді олениці, і кожна з них по-своєму нагадувала Ярину. Кім зітхнув.
   – У вас на душі тягар, Кіме Андрійовичу, – зненацька сказав отець Георгій.
   – Так, – сказав Кім, дивлячись на дрімаючих олениць. – Мене розлюбила дружина.
* * *
   Це сталося незабаром після Шуркового весілля. Якось уранці Кім сказав Ярині, посадивши її на ліжко перед собою:
   – А пограймось у таку гру: ти сьогодні цілий день не говоритимеш з Паном?
   Уже потім він зрозумів, що тон було обрано хибно. Ярина давно не почувалася дитиною поруч з чоловіком; Кім помилився – ймовірно, втратив нюх через звичку радитися з Пандемом. А може, просто не пощастило. Занадто хвилювався.
   – Не розумію, – сказала тоді Ярина, і сказала різкувато. – Чому?
   – Тому, що сьогодні неділя, – сказав Кім. – Я хочу бачити у твоїх очах тебе, твої думки, а не тінь вашої розмови. Розумієш?
   (Це була наступна помилка. Він почав їй дорікати, а треба було… щось придумати. Що завгодно, тільки не докори.)
   Ярина сиділа перед ним, напружившись, і – Кім бачив – запитувала в Пандема, за що їй така образа від близької людини.
   Тоді він вибухнув.
   Ні, він нічого не сказав. Слава Богу, на це в нього вистачило витримки. Він просто встав… навіть не грюкнув дверима. Просто встав і вийшов.
   І не повернувся ввечері додому. Не подзвонив. Ярина й так знала від Пандема, де він і що з ним. Немає приводу хвилюватися.
   …У якусь мить, сидячи в моторному човні посеред річки, він легкодухо подумав: добре було б, якби вона хвилювалася. Добре, якби хоч ревнувала. Податися в бордель? Гидко…
   Моторку він узяв на пристані. Там був тент, щоб ночувати, і зручний ресторанчик, щоб готувати їжу.
   Усередині нього була цілковита, незвична тиша. Ніхто не розмовляв з ним. Іноді Кімові здавалося, що він оглух. Уночі, випивши найкращого вина, що знайшлося в ресторанчику, він говорив сам з собою. Йому було смішно, бо Пандем, великий Пандем, суперістота й друга Природа, образився, напевно, і вирішив Кіма покарати…
   Над ранок він зрозумів, що помилився знову. Пандем відчував, які болісні були б для Кіма – тепер – спроби зав’язати розмову, і, зі звичним своїм тактом, дав йому змогу побути наодинці з собою.
   Минув тиждень. Кім згадав, як визначають час по годиннику, і як керують механізмами, і як користуватися картою. І багато чого згадав, неквапливо й докладно – хлопчика Пандема біля палаючої машини, молоденьку Ярину в день їхньої першої зустрічі… Народження Віталька, народження Романчика…
   І, згадуючи, він почувався – уперше за багато років – дивовижно, космічно самотнім.
* * *
   Отець Георгій мовчав. Крутив окуляри в руках. Дивився на Кіма широко посадженими, твердими чорними очима:
   – Ви піймали мене… підловили мимоволі, Кіме… Вам потрібен хтось… посередник між Пандемом і вами?
   – Я не можу просити вас…
   – Авжеж. Я так добре пояснив вам, що перед Господом Пандем – ніщо… Кишеньковий калькулятор. А сам я десять років не говорю з ним. Це більше, ніж звичка…
   – Вибачте, – Кім підвівся. – Я піду.
   – Я можу порадити вам більше молитися. І просити допомоги в Нього. І довіряти себе Його волі…
   – Так, так…
   Напевно, Кім сподівався, що після плутаної сповіді стане легше на душі. Ні, не стало.
   Тепер він ішов до виходу. Стежку була вимощено цеглою, крізь щілини пробивалася трава… Коло самої хвіртки його наздогнав окрик:
   – Стривайте, Кіме Андрійовичу!
   Кім обернувся.
   Отець Георгій поспішав слідом. Окуляри в його руках кидали на всі боки нервові білі відблиски.
   – Постривайте, Кіме… Одну хвилину. Рано чи пізно це мало статися…
   Кім не знав, лишатися йому чи йти. Отець Георгій міцно взяв його за рукав і посадив назад на лаву:
   – Будьте тут. Одну хвилину. Почекайте…
   І зник у дверях церкви – швидко перехрестившись на порозі.
   Кім заплющив очі; вишні тицялись прямо в щоку. Здавалися теплими.
   Отець Георгій повернувся й справді скоро. Лице його здавалося ще суворішим, ще аскетичнішим, ніж раніше:
   – З Божою поміччю я прийняв рішення… Прошу вас, почекайте ще. Поки не повернуся. Будьте тут…
   Він повернувся до Кіма спиною й рушив у глиб церковного садка. Кроки його, спочатку тверді й рішучі, ставали дедалі м’якші й повільніші; і врешті темне вбрання зникло за деревами.
   Кім зірвав вишню й кинув у рот. Не відчуваючи смаку.
   …Говорити з Пандемом – уперше за десять років? Заради Кіма – чи заради себе самого?
   Терпіння. Дочекатися. Відповідь прийде. Щось має прояснитися.
   …Він запитає в отця Георгія: отже, власник безсмертної душі в тілесному безсмерті не має потреби?
   І ще він запитає: отже, відкрита участь Пандема у всіх наших справах, у наших думках і відчуттях… Ці його повсякденні чудеса і є доказ того, що Пандем не Бог? Бо як можна вірити в чудо, яке щодня в тебе перед очима… Про яку віру може йтися… Спокуса дивом…
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 [16] 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация