А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пандем" (страница 10)

   Одинадцятий рік пандема

   Пролог

   На свої п’ятнадцять років Зоя Антонець була добре вихована. Вона не облизувала пальців за столом, не перебивала старших і не розмовляла з Пандемом у громадських місцях; останнє правило ще не було внесене в підручники доброго тону, проте Зоїна мама вважала, що прилюдно говорити з Пандемом – це все одно що виходити на люди в піжамі.
   Пандемові подобається, коли ти зосереджена на спілкуванні з ним, казала мама. Коли ти не базікаєш одночасно з однокласниками, не їси, не граєшся й не дивишся у вікно. Тому не звертайся до нього посеред вулиці – якщо, зрозуміло, він сам до тебе не звернеться.
   Коли Зоя була молодша, в неї якось не дуже виходило діяти так, як радила мама. Їй раз у раз хотілося про щось запитати Пандема чи попросити, чи порадитися; позавчора, в неділю, їй виповнилося п’ятнадцять, і, лягаючи після свята спати, вона пообіцяла собі почати нове доросле життя.
   Сьогодні з ранку був вівторок.
   Після сніданку Зоя зачинила за собою двері маленької кімнатки, в якій колись була татова фотолабораторія, а ще раніше – комора. Тепер тут стояло велике крісло, а навпроти, на вузькій підставці, плаский монітор від старого комп’ютера; Зоя замкнулася зсередини, сіла в крісло й провела пальцем по монітору.
   На екрані спалахнула яскрава цятка, швидко наблизилась, виростаючи, і перетворилася на усміхнене лице.
   – Привіт, Зоєчко, – сказав Пандем.
   – Привіт, – сказала Зоя пошепки. – А… скажи, будь ласка, у нас сьогодні буде контрольна?
   Пандем усміхнувся ширше. Він прекрасно знав, що Зоя не про те хотіла спитати. Але мовчав, даючи їй змогу наважитись.
   – Ні. Контрольна буде або завтра, або в п’ятницю, Ірина Марківна ще не вирішила.
   – А, – сказала Зоя. – Он воно що…
   І замовкла.
   Пандем дивився добре. Зої подобалось дивитися йому в очі; вона могла б годинами сидіти отак без слів, але пора йти до школи, а крім того, сьогодні в неї була справа, важлива справа, і треба було наважуватись.
   – Ну, отак, коротше, – сказала Зоя, надаючи Пандемові можливість самому сформулювати її прохання.
   Пандем зітхнув – геть як Зоїн тато, коли мусить їй у чомусь відмовити:
   – Як ти це собі уявляєш? Я ж не можу його змусити. Не можу вселити йому… сама розумієш що. Я можу тільки порадити тобі, що вдягти, про що говорити…
   – Це само собою, – сказала Зоя, і голос її здригнувся. – Розумієш… Хто ж, як не ти, знаєш… Я дуже його люблю. Це не жарт. Я дуже його люблю. Я хочу вийти за нього заміж. Мені більше ніхто не потрібен. Це питання життя і смерті.
   – Питання чого? – м’яко перепитав Пандем.
   Зоя махнула рукою:
   – Ти розумієш! Ти все розумієш, не прикидайся… Я зроблю його щасливим. Слухай, ти ж сам казав, що я йому підходжу за темпераментом… За всім. Пандеме, я дуже хочу, щоб і він теж… Щоб він мене, ну… Якщо ти мене любиш – допоможи мені! Хіба тобі важко!
   – Зоєчко, – повільно сказав Пандем. – Я допоможу тобі рівно до тієї межі, де почнеться воля самого Шурка. Розумієш?
   – Добре, – відгукнулася вона, помовчавши. – То що, ти сказав, мені вдягти?
* * *
   Шурко Таміленко був старший за Зою на півтора року і вчився в недавно побудованій математичній школі. Педагогічний ліцей, де навчалася Зоя, стояв навпроти, і подвір’я у «математиків» та «педагогів» було спільне.
   Коли Зоя зайшла у ворота, Шурко – в шортах і білій тенісці – стояв під баскетбольним кільцем, крутив у руках м’яча і – в цьому не було жодного сумніву – розмовляв з Пандемом. Зоя сповільнила крок; хвилювання було, наче зграя гарячих крижаних голочок. Її мама не схвалила б Шуркового заняття, але Зої подумалось: можливо, саме зараз Пандем говорить йому щось важливе для їхнього з Зоєю майбутнього…
   – Привіт, – сказала вона, зупиняючись за два кроки.
   Шурко здригнувся від несподіванки:
   – Привіт.
   – Дай мені кинути в кільце, – сказала Зоя.
   – На, – Шурко здивовано простяг їй м’яча.
   Зоя поставила сумку і відійшла на штрафну лінію. «Пандеме, допоможи мені!»
   Пандем допоміг. М’яч на секунду затримався в сітці й сковзнув униз.
   – Молодець, – сказав Шурко. – Без Пандема?
   Вона завагалася. Закрутила головою, вдаючи, що її погукали; на щастя, мимо проходило кілька Шуркових однокласників, і взаємні вітання дуже вдало відвернули його увагу від ледве чутної Зоїної відповіді.
   – Ти сьогодні йдеш грати в оборону Буші? – запитала Зоя, коли хлопці подались у своїх справах.
   – А в кого? – Шурко зацікавився.
   – У Сердюків, у парку на озері, – Зоя знову відчула хвилю гарячих колючок. – Я ще не записалася. Але хотіла б. Той раз я непогано стріляла…
   – Я сьогодні не можу, – сказав Шурко. – Треба попрацювати, у нас через тиждень етапний тест…
   – Ти ж не можеш цілий день до вечора працювати, – заперечила Зоя.
   – Чому? – здивувався Шурко. Він був на голову вищий за Зою, тонкий, як натягнута тятива, чорноволосий, з ледь витягнутим смаглявим лицем і яскравими зеленими очима. У Зої віднімалися ноги, коли він дивився отак – привітно, прямо. Хотілось плакати, сміятися, бігти кудись і ніколи не повертатися назад, та найбільше хотілося обхопити цього гада за шию, за плечі, обійняти міцно й не випускати…
   – Я не можу математику розв’язати, – сказала Зоя чужим, хрипкуватим голосом. – Допоможи мені. По-сусідськи. Га?
* * *
   Два місяці Зоя Антонець носила плаття, які подобалися Шуркові, слухала музику, яку любив Шурко, записувалась на ігри, в яких Шурко брав участь, і розв’язувала задачі під Шурковим керівництвом. У її власному класі всі до одного вважали, що «ця Антонець давним-давно зустрічається з Таміленком з десятого “М”».
   Минули іспити. Почались канікули. Шурко зібрався в табір, і Зоя зібралася разом з ним. Табір називався «Остров’янин», і Зої там не сподобалося: жили в куренях, їжу, хоч і синтезовану, розігрівали на багатті, цілими днями лазили по лісу, шукаючи якісь схованки, піднімаючи скрині з морського дна, стріляли з лука, будували плоти й довбали піроги – одно слово, віддавалися відпочинку по-хлопчачому, азартно й безглуздо. Зої здавалося, що вона виросла з «Остров’янина»; Зої хотілося кафе зі смугастими тентами, хотілося танців і тихого парку з фонтанами замість цього дурного лісу.
   «Поїдеш додому?» – запитав якось Пандем. (Спеціальної кімнати для розмов з ним у таборі не було, тому Зоя спілкувалася з Пандемом після відбою, дивлячись на зірки крізь солом’яне накриття куреня.)
   «Шуркові подобається, – сказала Зоя. – Залишусь».
   І мужньо дотерпіла до кінця зміни.
   Уночі напередодні від’їзду влаштували нарешті танці – не тихі й романтичні, як мріялося Зої, а по-дикунські галасливі карнавальні танці. Розфарбували лиця глиною та зубною пастою. Шматочки м’якого синтезованого м’яса нанизували на прутики й смажили над багаттями. Гасали зі смолоскипами, купались у цілковитій темряві, пірнали з човнів, полохаючи рибу. Браталися. Обмінювалися адресами. Клялись у вічній дружбі; у загальній метушні Зоя загубила Шурка, а потім довго не могла його знайти.
   Танці навколо багать стихали; хтось спав просто на пляжі, загорнувшись у ковдру, хтось слухав музику, дивлячись на зірки, хтось розповідав байки і хтось їх слухав – проте Шурка не було ні серед перших, ні серед других, ні серед третіх.
   Уночі, одна, змерзла й трохи налякана, Зоя пішла шукати його в ліс.
   «Зойко, не йди. Пізно».
   – Ну то й що?
   «А те, що принизливо стежити за людиною. Ходити за ним по п’ятах».
   Зоя зупинилася в темряві. Розкрила рота – й закрила знову.
   – Ти хочеш сказати, що я йому нав’язуюсь?
   «Я хочу сказати, що недобре підглядати».
   – Підглядати – за чим?
   «Якщо людина хоче бути сама – не треба їй заважати. Повертайся, Зойко. Він теж незабаром повернеться».
   Вона вже зібралася було йти до багать – і раптом завмерла, притиснувши долоню до гладенького стовбура:
   – Один? Чи наодинці з кимось?
   «Зойко… Якщо не хочеш мати дурного вигляду – повертайся».
   – Він один – чи з кимось?!
   «Я не можу тобі сказати».
   – Он воно що, – пробурмотіла вона, відчуваючи, як німіють щоки. – Он воно що…
   «Стій!»
   Вона не слухала.
   Коріння підверталося їй під ноги, гілки хльоскали по лиці, але вона продовжувала шукати.
   І незабаром знайшла.
* * *
   – Як ти міг? Як ти… Я ж тебе благала! Ти… Ти зрадник! Ти мене ненавидиш! Її ти любиш, а я для тебе ніщо!
   Море мовчало.
   – Проклинаю, – Зоя впала на мокрий пісок. – Не хочу тебе більше ні бачити, ні чути – ніколи… Ти все брехав. Ти все брехав. Ти мене не любиш. Ти… ну, смійся наді мною. Принижуй мене… Усе одно далі нікуди. Ну, принижуй!
   …Здається, вони її навіть не помітили. Він постарався, не інакше. Вони були такі перейняті собою, своїми руками, губами, плечима, вухами, очима, ногами…
   Цю дівулю звали Віта. Тиха, непомітна. Смугастий купальник. Книжка під подушкою. Душова кабінка тричі на день…
   – Сучка. І ти – сука. Лайно, погань, сопливий божок, ляльковод, не мужик і не баба, паразит, поліп…
   Зоїне життя, ще вчора повне, яскраве і якщо не щасливе, то хоч би сповнене надії на щастя, – Зоїне життя лопнуло, наче повітряна кулька, залишивши по собі жалюгідну ганчірочку.
* * *
   – Пандеме?
   Мовчання.
   – Пандеме?!
   Мовчання.
   – Пробач… Я не хотіла… Пробач, я не хотіла тебе… Я…
   Мовчання.
   – Будь ласка… Не кидай мене… Я більше не буду… Я все зрозуміла… Пробач… Пробач… Пробач…
   «Не плач, дурна дівчинко. Подивися, сонце сходить».

   Розділ дев’ятий

   – Тату, ти чув? Шурко жениться! – Віталій стояв посеред кімнати, розмахуючи телефоном-навушником на кольоровій гумці.
   – Одірветься, – сказав Кім, спостерігаючи за польотом навушника.
   – Не одірветься, – безтурботно заперечив Віталій. – То ти чув про Шурка? Йому ж сімнадцяти ще нема!
   – То й що, – сказав Кім. – Тьотя Олександра вийшла заміж за дядька Сашка, коли їй було шістнадцять і вона вчилася в школі. Але ж тоді ще не було Пандема…
   Віталій гмикнув, ніби кажучи: скажеш таке, Пандема не було… Ти б ще царя Гороха згадав…
   – А чого ж ти мені не сказав, – почав було Віталій, проте затнувся. Рука, що розкручувала навушник, раптом опустилася й сховалася за спину, ніби засоромившись.
   – Пандема ти слухаєш, – буркнув Кім. – Рідного батька – ні.
   – Чому ні? Теж слухаю, – сказав Віталій, думаючи про своє. – Це, виходить, мені через шість років теж можна женитися?
   – Та заради Бога, – сказав Кім. – А що, є хтось на прикметі?
   Віталій пирхнув:
   – Це я так питаю, для формальності. Воно мені сто років треба, я в космос збираюся… А на весілля нас покличуть?
   Кім відкинувся на спинку крісла, закинув руки за голову:
   – Пандеме! Нас покличуть на весілля?
   Тихий смішок у голові.
   – Він не знає, – Кім розвів руками.
   – Як не знає? – розгубився Віталій. – Як… не знає?
   Минула ціла секунда, перш ніж витріщені Віталькові очі повернулися на місце, а буква «о» відкритого маленького рота змінилася обуреним вищиром:
   – Ти з мене приколюєшся? Маленьких можна дурити, так?
   Добру хвилину вони вовтузились і боролися, причому Віталькові кулаки були тверді, як горіхи; у дверях стояв трирічний Романчик. Уважно спостерігав.
* * *
   Віталько народився через місяць після пам’ятних посиденьок по-родинному. Це була дуже спокійна, вся в Ярину, дитина. Немовля спало вночі, а якщо й починало вередувати – Ярина завжди знала, як і чим його заспокоїти. Ні натяку на нервування перших місяців – Ярина плавала у своєму материнстві, мов білий корабель у спокійному морі, тоді як навколо бушували ейфорія, паніка, розвал і творення, епідемія невдалих самогубств, карнавали й свята, все це було довкола й по всій землі, проте Кім з Яриною перебували наче під наркозом.
   Кім купав сина, переодягав, годинами вигулював, колами бродячи по парку; думав про Віталькове майбутнє життя, про те, яке місце очікує його в новому, дикуватому на перший погляд світі… У парку (як і на будь-якій тінистій вулиці чи просто у дворику з лавами) в ту пору багато гуляли – не парочки, ні, і не компанії. Усі бродили поодинці, заглиблені в себе. Усі розмовляли на найцікавішу для людини тему – вони розмовляли з Пандемом кожен про себе. Усім треба було про щось запитати або – набагато частіше – розповісти. В усіх – розумних, дурних, егоїстичних, самозакоханих, душевно тупих, екзальтованих, чесних, легкодухих, життєлюбних, інших – з’явився друг: навіть у тих, у кого друзів не було з пелюшок. Друг, котрий знав і відчував потайне, те, що іншій людині не відкриєш; друг, котрий виправдовував слабкості (не завжди, але переважно – за Кімовою інформацією – траплялося саме так). Виправдовував і давав надію, і будив бажання стати кращим (не в усіх, знову ж таки, але в багатьох). Усі згадували юність, дитячі мрії, усе, що не здійснилося тоді, але мало шанс здійснитися тепер…
   Прокотилася хвиля тихих розлучень і нових бучних весіль.
   Скрізь відкривалися професійні училища, будівельні технікуми, політехнічні інститути. Кім гойдав возика зі сплячим сином і говорив з Пандемом про часові парадокси, про класифікацію зірок…
   А от Романчик народився через сім років – у цілковито іншу епоху. І за характером був іншою дитиною – нервовий, крикливий, неспокійний. Кім знав, що Пандем приділяє меншому синові багато часу (хоч що це таке – Пандемів час? Чи можна його виміряти?). Романчик потребував, щоб його заспокоювали, – і Пандем няньчився з ним з перших днів, умовляв по ночах, щоб дати Кімові й Ярині виспатися (обоє вони тоді працювали, Ярина в художньому ліцеї, а Кім в Інституті біосинтезу). У результаті Романчик вийшов значно більше Пандемовим сином, ніж Віталій. Він годинами грався в дитячій, один-однісінький, іграшки розмовляли з ним різними голосами, а він говорив з іграшками. Він навчився читати й говорити майже одночасно; у три роки вмів каліграфічно писати, висловлював найскладніші думки й охоче залишався вдома сам – Пандем нагадував йому, коли і як розігріти їжу, що одягти, яку книжку почитати й коли лягти спати. Спокійний Віталько виріс рухливим і галасливим хлопчиськом – примхливе немовля Романчик виявився мовчазним споглядальником. Часом його всерозуміючий, спокійний погляд починав турбувати Кіма, а холодність до батьків іноді ображала. Щоразу, як Кім про це думав, Романчик ніби прокидався – усміхався й ліз на коліна; Кім знав, що це Пандем нагадав синові, що в нього є батьки, і все одно в такі хвилини бував розчулений і майже щасливий.
   «Це характер, – говорив Пандем. – У нього дуже своєрідне сприйняття світу. Він не байдужий до тебе – він просто не розуміє, що ти не чуєш його думок… Він не вміє ще виражати свої емоції так, щоб ти їх зрозумів. Він навчиться. Він дуже добрий хлопчик».
* * *
   Ярина Каманська їхала на роботу на велосипеді. Був дуже сонячний, під блакитним небом, день.
   Ярина їхала крізь нескінченний парк, улаштований так, щоб за кожним поворотом доріжки відкривався новий краєвид. У будь-яку пору року тут щось цвіло; у будь-яку пору доби тут було світло й були тіні, поєднуючись щоразу по-різному.
   – Тепер ліворуч? Фонтан запустили?
   «Ще ні. Поїдь праворуч».
   На великих деревах то тут, то там виднілися дитячі будиночки-шпаківні з флюгерами, вітражними віконцями й мотузяними драбинами до землі. Ярина досі здригалась (розуміла, що нерозумно, але смикалася на рівні рефлексу), коли маля років трьох, наче мавпочка, вилазило на двадцятиметрову висоту й розгойдувалося, перебираючи руками, щось наспівуючи під ніс. Ніякого нагляду, ніякого крику – вони гралися в школі, гралися вдома, вони були піратами, космонавтами, звірами й птахами, у них було своє товариство, що ділилося на сотні великих та маленьких клубів, і деякі дорослі із задоволенням втягувалися в цю гру – якщо в них виходило, звісно. У Ярини виходило – щоправда, її вихованці були дітьми особливими, значно талановитішими, ніж сама Ярина була в їхньому віці.
   На легкому, як солом’яний капелюх, і зручному, наче капці, велосипеді «Волоцюга-100» Ярина їхала, наче на «Ластівці» зі свого дитинства: піднімаючись на гірку, вона відривалася від сідла й переступала з педалі на педаль; спускаючись униз, завмирала, слухала дотик вітру до щік і ледь чутний шурхіт монолітних шин. На доріжці були намальовані кособокі будиночки, товсті, мов кулі, слони, чоловічки з довгим волоссям та формули, яких Ярина на ходу не встигала прочитати.
   Вона їхала й говорила з Пандемом – ця некваплива, мов рівнинна ріка, звична бесіда ніколи не припинялася.
   Вона спитала, чи всі учні прийдуть сьогодні на заняття; виявилося, що Ірка-велика виїхала з батьками в Японію, просила пробачення за пропуск занять, передавала привіт. Ярина подумала, що й сама була б не проти куди-небудь з’їздити, але до виставки лишилося всього три тижні… Пандем сказав, що на виставку прийде сто дев’яносто шість душ; Ярина знала, що серед них не буде нікого випадкового, а тільки зацікавлені знавці й поціновувачі. Вона зіщулилась і подумала, що сьогодні треба остаточно відібрати роботи. У цей час спереду з’явилося роздоріжжя, і вона звично запитала Пандема, куди повернути, і він одразу порадив – праворуч…
   – Жарко. Дощ уночі?…
   «Обов’язково».
   Вона їхала повз житлові будинки з навстіж розчиненими вікнами, з дверима без замків; підлітки, для яких будинки-шпаківні були вже не такі цікаві, читали, сидячи в шезлонгах чи валяючись на траві. На галявинці, обгородженій залізною сіткою, діди ганяли м’яча. Ярину обігнала бабуся років вісімдесяти на гірському велосипеді «Гриф».
   На фасаді Дому творчості майоріла об’ємна кіноафіша: «Сьогодні на екранах «Полководець», повнометражний історичний фільм з ефектом присутності. Увага! Містить відверті сцени агресії. Діти до вісімнадцяти років на сеанс не допускаються». Ярина всміхнулася; афіша з м’язистим хлопцем нагадала їй рекламний щит десяти– чи дванадцятирічної давнини. Це ж подумати – в цілому місті не лишилося жодного рекламного щита… Якщо, звісно, не зважати на театральні та інші афіші…
   Вона залишила велосипед коло входу, в нагромадженні інших велосипедів, великих і маленьких. У коридорах Дому творчості пахло потом і лаком, воском, глиною, димком плавленої каніфолі, фарбами і трохи – пилом. При вході в секцію скульптури стояли два керамічні солдатики завбільшки з людський – десятирічної людини – зріст.
   Вони встали, коли вона зайшла – від п’яти років і до п’ятнадцяти, у спортивних костюмах, джинсах, гімнастичних трико, у новомодних світляних комбінезонах, які не намокають, не горять і не брудняться, і при цьому на дотик не відрізниш од тонкої замші. Перемащені глиною, з пластиліном у руках, жваві, швидкі, трошки вперті й цілковито безтурботні:
   – Ярино Анатоліївно! А Гриць пацюка приніс, хоче ліпити з натури! Можна?
* * *
   Валерія Каманська впоралася зі списком візитерів – Пелучетте Ґуставо, одинадцята тридцять.
   – Добрий день, я Валерія… Сідайте, будь ласка!
   Візитер скорився, і його лице опинилося майже на одному рівні з Лериним. Ґуставо Пелучетте був сухорлявий, смаглявий і трохи збентежений – його руки видавали хвилювання, тоді як очі – зелено-карі – здавалось, були цілком спокійні.
   Можливо, він хвилюється, коли зустрічається з новими людьми, подумала Лера. А може, соромиться свого акценту…
   І перейшла на італійську:
   – Пробачте за певну нетактовність, але я питаю про це всіх нових студентів… Чому ви вирішили вивчати мови? Вас не влаштовує Пандем як перекладач?
   Ґуставо всміхнувся, ніби її питання було кумедною провокацією:
   – Мене цікавлять мої власні можливості… Напевно, всі нові студенти вам так відповідають?
   – Не всі, – Лерка відвела очі. – А який у вас тест-коефіцієнт?
   – Сім-ей.
   – Добре! – здивувалася Лерка. – Просто надзвичайно!
   – Можливо, тому, що в мене абсолютний слух, – винувато сказав Ґуставо. – Я музикант… можливо, тому.
   Лера подумала, що візьме його до себе в клас. Уже після кількох занять з комп’ютером початківцеві потрібна активна мовна практика… Правда, у Лери таких практикантів уже чотирнадцять, забагато, та, можливо, кимось зі своїх можна буде пожертвувати? Луїза, наприклад, уже три місяці балакає з однією тільки Лерою, їй треба частіше міняти співрозмовників, нехай звикає до індивідуальних особливостей мови…
   Вона міркувала про все це, складаючи для Ґуставо план занять; це було нелегко, бо всі дні й вечори в нього були зайняті, він грав у оркестрі, і в нього були сольні концерти, і йому треба багато репетирувати. Ні, сім’ї в нього немає; він оженився зеленим хлопчиськом і розвівся через півроку після весілля, відтоді минуло вже двадцять років…
   – Так, авжеж, – сказала Лерка, відчуваючи, як радісне збудження її покидає. – Безперечно, ми зможемо змінювати розклад, підлаштовуючись під ваш графік… Іще, Ґуставо, – старайтесь висиплятися, для занять за оптимальною формулою це дуже важливо. Ходімо, я проведу вас у клас…
Чтение онлайн



1 2 3 4 5 6 7 8 9 [10] 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация