А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Робінзон Крузо" (страница 1)

   Данієль Дефо
   Робінзон Крузо

   Розділ 1
   Перші кроки

   Я народився 1632 року в Йорку в поважній родині – батько мій заробляв собі на хліб нерухомістю, а походив сам із Бремена. Переїхавши до Йорка, він одружився з моєю матір'ю, що була з родини Робінзонів, от чому при народженні я отримав таке ім'я.
   Мав я двох братів – один із них служив підполковником у Фландрії і загинув у битві при Дюнкерку. Ким став середульший брат, я не знав, але батьки мої здебільшого сушили собі голову, ким стану я.
   Я був третім, наймолодшим сином у родині, не здатним до жодного ремесла, адже з дитинства мене полонили мрії. Я отримав чудову середню освіту, і батько волів, щоб із мене вийшов адвокат, але я марив морем. Ні батькові заборони, ні материні вмовляння не могли збити мене з цього фатального, як я згодом переконався, шляху.
   Одного дня мій статечний батечко закликав мене до кабінету й лагідно заговорив на тему моря. Його цікавило, що саме, окрім юнацької пристрасті до подорожей, тягло мене покинути батьківський дім і рідну країну. Він переконливо пояснював, що тільки нездалі злидарі, які нічого не змогли досягти на батьківщині, або ж пересичені багатії пускаються в мандри, щоб тим зажити собі слави. Я ж походив із родини середнього достатку й міг сподіватися на тихе, спокійне, щасливе життя; тисячі людей заздрять такому життю.
   Після цього вступу батько серйозно мені сказав: не поводься як безрозсудний хлопчак, користайся з того, чим доля щедро тебе обдарувала. Він обіцяв свою підтримку й допомогу, якщо тільки я погоджуся залишитися вдома й викинути дурниці з голови. Наостанок він сказав: твій найстарший брат теж мав юнацьку мрію – хотів служити в армії, і що з того вийшло? Коли ж і я наважуся на нерозумний крок, Бог не благословить мене, а батько не зможе мені допомогти.
   Батько так розхвилювався від розмови, що сльози виступили в нього на очах, а голос урвався.
   Я був надзвичайно зворушений його словами і навіть вирішив покинути думки про втечу. Але вже за кілька днів татові слова потихеньку вивітрилися з моєї шалапутної голови, а ще за кілька тижнів я твердо постановив тікати. Я захопив мою матінку в момент, коли вона була в гарному гуморі, і звірився їй, як палко бажаю поглянути на світ. Нехай батько дасть свою згоду, бо я змушений буду втекти і без неї, адже маю вже вісімнадцять років. Мені запізно вчитися торгівлі а чи праву, а коли б я й пристав на це, то певен, що не витримаю науки й утечу-таки на море. Якби матуся поговорила з батьком, аби він погодився на одну-однісіньку подорож, то, може, я, скуштувавши моря раз, на другий уже й сам його не захочу. І тоді вже надолужуватиму згаяний час із подвійним завзяттям.
   Мати страшенно розхвилювалася: вона-бо була певна у марності будь-яких спроб переконати батька. Та й як я можу далі мріяти про море після відвертої розмови з татом? Вона ж зі свого боку не піде проти чоловікової волі і теж не підтримає мене.
   Хоча матінка відмовилася навіть зачепити цю тему з батьком, пізніше я чув, що вона таки до нього говорила, а він тільки й одповів: «Хлопець міг би щасливо прожити вдома, та коли він усе-таки зважиться на подорож, життя його зійде на пси, і я не можу дати на це згоди».
   Минув майже рік, доки я насмілився-таки на втечу, але весь цей рік я не приставав на жодні пропозиції взятися до справи, яка була б мені не до душі. Одного дня я завітав до містечка Гулль; я й на гадці не мав нічого такого, аж раптом зустрів приятеля, який разом зі своїм татом збирався плисти на кораблі до Лондона і запропонував мені приєднатися до них. Вони не просили жодної плати за цю подорож, тож я без батьківського благословення, не дбаючи про наслідки, 1 вересня 1651 року заплигнув на борт корабля, що прямував до Лондона.
   Ще ніколи ланцюжок нещасть не починався для молодого мандрівника так рано і не тривав так довго, як у мене. Ледь корабель вийшов із затоки Гамбер, як здійнявся вітер, а море страшенно розхвилювалося. Я ще жодного разу не був на морі, тож тіло моє пройняла слабкість, а серце охопив жах. Подумки я вже лаяв себе за нерозважливий учинок, бо це небесні сили покарали мене за непослух батькам. І татові сльози, і материні вмовляння одразу пригадалися мені, тож совість моя нила від страшного каяття.
   А тим часом шторм посилювався, і морські хвилі вищали, – хоча згодом мені довелося спостерігати і гірші шторми, проте й цього було досить, щоб вразити юного моряка, який ані крихти не знався на морському ремеслі. Я так і чекав, що котрась хвиля проковтне наш корабель, і щораз як судно провалювалося з гребеня хвилі у морську глибінь, мені здавалося: ми вже ніколи не випливемо. Я молив Бога порятувати мене і заклявся, скоро-но ступлю на тверду землю, до кінця життя й не мріятиму про кораблі. Понад усе мені кортіло повернутися додому до батька.
   Такі думки кружляли в моїй голові, допоки шторм не вщух. Але вже наступного дня настрій мій змінився: хоча я ще почував деякі ознаки морської хвороби, проте небо виясніло, вітру не було зовсім, над морем запав лагідний вечір. На ніч сонце скотилося за обрій, а зранку піднялося небесним склепінням; тихе море було настільки чарівним, що я не міг одвести від нього очей.
   Всю ніч я міцно проспав, морська хвороба відступила. Зранку я з подивом роззирав тихе й красиве море, яке щойно добу тому було таким моторошним. Мій приятель скористався з того, що я змінив думку про море, і, плеснувши мене по плечу, заговорив:
   – Ну, Робіне, як ти перебув цю халепу? Можу заприсягтися, що ти вчора добряче налякався вітерцю!
   – Вітерцю, ти кажеш? – відповів я. – Та це ж був справжнісінький шторм! – Який шторм, дурню! І ти називаєш це штормом? На такі шторми порядні моряки й уваги не звертають! Але ж ти, Робіне, зовсім зелений у морських справах. Давай-но зладуємо по кухлю пуншу і забудемо про все. Бачиш, як виладніла сьогодні погода?
   Не буду довго тут розводитися, скажу тільки, що ми повелися, як усі моряки усіх часів: від кухля пуншу хміль закрутив мені голову і вивітрив усі добрі наміри й муки совісті, які я почував напередодні. Одним словом, лагідне море втишило всі страхи, а колишні мрії завирували з новою силою. Я цілком забув обіцянки, які давав сам собі. А якщо якась розважлива думка й заповзала в голову, я миттю відкидав її. Попиваючи пунш у доброму товаристві, вже днів за п'ять-шість я цілком подолав муки совісті – хіба не так само поводиться переважна більшість юнацтва? І тоді провидіння, як і має бути в таких випадках, назавжди відвернулося від мене.
   На шостий день ми підійшли до порту Ярмут. Вітерець дув нам в обличчя, а загалом погода стояла тиха, тож із дня шторму ми подолали небагато шляху. У Ярмуті нам довелося кинути якір і чекати на попутний вітер днів сім або й вісім. За цей час із Ньюкасла прийшло чимало кораблів, бо саме в цьому порту найзручніше було перечекати, доки вітер подме в бік ріки.
   Нам би, може, й не довелося стояти так довго, бо ми б зайшли на ріку з припливом, проте вітер свіжішав, а днів за чотири-п'ять подужчав. Але ж ми стояли в гарному порту, на міцному якорі, і моряки не хвилювалися зовсім і навіть не думали про небезпеку, а натомість відпочивали й забавлялися. Аж раптом на восьмий день зранку вітер посилився, і наші матроси ледве змогли спустити стеньгу та задраїти все, що зачиняється, щоб корабель мав цілком вільний хід. Під обід море не на жарт розігралося, ми насилу витримали приплив і гадали, що якір обірветься. Нарешті капітан скомандував витягти запасний становий якір, і тепер нас тягло в море і крутило, незважаючи на два інші якорі.
   Здійнявся шалений шторм, і я став помічати переляк і подив в очах бувалих моряків. Навіть капітан, хоч і далі робив усе для порятунку корабля, кілька разів дорогою до каюти бурмотів собі під ніс: «Боже, змилостився над нами! Ми всі загинемо! Нам усім каюк!» Я ж на початку поводився, як дурний хлопчисько, лежачи собі в каюті в третьому класі й навіть не звертаючи уваги на шторм: я гадав собі, що загроза смерті давно минула, цього разу й близько нічого страшного не станеться… Та коли капітан кілька разів пройшов повз і промурмотів, що нам гаплик, я нечувано перелякався.
   Я вискочив із каюти й роззирнувся – ніколи в житті не бачив нічого жахливішого: море котило гори хвиль, і кожні три-чотири хвилини хвиля накривала нас. Біда була кругом: на двох кораблях неподалік рубали щогли, бо судна й так під тягарем вантажу майже сиділи у воді, а потім хтось крикнув, що корабель за милю від нас пішов на дно. Ще два зірвало з якорів і витягло з Ярмутського порту у відкрите море, а на них уже не лишалося жодної незламаної щогли! Легшим кораблям велося краще, та й тут не всім пощастило: два чи три пронеслися повз нас у відкрите море, і вітру вони могли протиставити тільки шпринтови.
   Надвечір старпом і боцман благали капітана дозволити їм зрубати фок-щоглу. Капітан заперечував, але боцман доводив: якщо не зробимо цього, потонемо. Капітан погодився, та коли зрубали фок-щоглу, грот-щогла захиталася й почала розкачувати корабель, тож довелося зрубати і м – на палубі нічого не лишалося.
   Можете здогадатися, в якому стані міг тоді перебувати такий молодий моряк, як я, що й десятої частки подібного страху до того не переживав. Каяття знову заволоділо мною. Та я не знав, що найжахливіше ще попереду. Шторм дедалі дужчав, і бувалі моряки зізнавалися: самі ніколи не бачили нічого гіршого. Ми мали міцний корабель, проте він був добряче навантажений і сидів так низько, що матроси раз у раз вигукували: от-от підемо на дно! Я був настільки недосвідчений, що як слід і не зважав на такі вигуки, проте мене вразило інше: і капітан, і боцман, і кілька інших найрозважливіших матросів молилися, а це, погодьтеся, трапляється з ними нечасто!
   Серед ночі, наче й так нам було мало нещасть, один із матросів закричав із трюму: пробоїна! Інший гукнув, що вода піднялася вже на чотири фути. Всі руки схопилися відкачувати воду. Тільки-но я почув це, в мене завмерло серце – я поточився просто на ліжко в своїй каюті. Та моряки швидко звели мене на ноги й пояснили: коли я не вмію виконувати складної роботи, то до відкачування води цілком здатен. Я нарешті отямився й побіг до помпи; працював я від серця.
   Тим часом капітан побачив, що кілька транспортних кораблів-вуглевозів змушені були знятися з якорів і вийти у відкрите море, тож тепер проходили повз нас, і капітан наказав випустити ракету як сигнал про біду. Я ніколи не чував пострілу ракети, тож першої миті мені здалося, що корабель просто розламався. З переляку я знепритомнів. На цей раз кожен піклувався про власне життя, тож на мене не зважали; один із матросів просто відсунув мене від помпи, наче мертвого, й минуло доволі часу, заки я оговтався.
   Ми працювали й працювали, а вода все прибувала через діру; не було жодного сумніву, що корабель потоне. Хоча шторм потроху вщухав, корабель навряд чи міг би повернутися в порт; капітан і далі пускав сигнальні ракети, і маленьке судно, що пливло попереду нас, спустило байдак нам на допомогу. Попри страшний ризик байдак подолав відстань до нашого корабля, але ми зовсім не мали змоги злізти в нього, а той не міг підійти до борту впритул. Хлопці на човні з усієї снаги працювали веслами, аж нарешті наші матроси спромоглися кинути їм канат, а в байдаці своєю чергою ледь-ледь упіймали його. Щойно ми опинилися в байдаці, то вже й не думали повертатися до судна-рятувальника, а тільки веслували ближче до берега. Наш капітан пообіцяв рятівникам: коли ми опинимося на березі, він допоможе їм повернутися до свого капітана. Отак, підгрібаючи веслами, а здебільшого віддавшись на волю хвиль, наш човен плив на північ, забираючи ближче до берега десь побіля Вінтертонського рогу.
   Не минуло й чверті години, як ми врятувалися з корабля, аж він пішов на дно, – отоді я збагнув увесь сенс цих жахливих слів. Зізнаюся чесно, я боявся й зиркнути в той бік, коли моряки сказали, що корабель тоне: з того самого моменту, коли мене спустили в байдак, серце мені завмерло в грудях від жаху.
   Матроси боролися з веслами, щоб якось підгребти ближче до узбережжя (коли байдак виринав на вершечку хвилі, вдалині проглядала земля), – уздовж берега вже бігало чимало людей, готових допомогти нам видертися на сухе. Проте ми наближалися до землі занадто помалу, та ще й, проминувши маяк Вінтертона, втратили нагоду вискочити на берег і тепер мали плисти аж до бухти біля Кромера, яка б трохи захистила нас од лютого вітру. Коли нам нарешті вдалося видертися на берег, ми змушені були прямувати до Ярмута пішки. У Ярмуті, на щастя, до нас поставилися напрочуд людяно, і магістрат вділив достатньо коштів, щоб доправити нас до Лондона або назад до Гулля.
   Якби мені вистало здорового глузду повернутися до Гулля, а звідти – додому, батько зустрів би мене розкритими обіймами, адже він довший час гадав, що я потонув під час бурі поблизу Ярмута. Та лиха доля знову вперто штовхала мене на погибельний шлях, і я не слухав внутрішнього голосу, який шепотів мені: мерщій вертайся додому!..
   Зі своїм приятелем я не бачився кілька днів, адже в Ярмуті нас розділили на групи. Коли ми знову зустрілися, його настрій відчутно змінився, батько ж його відверто мені сказав:
   – Хлопче, не варто тобі більше виходити в море. Ота страшна буря – то знак долі, що тобі не бути моряком.
   – Але ж, сер, – здивувався я, – невже й ви більше ніколи не виходитимете в море?
   – То зовсім інша річ. Море – моє покликання і мій обов'язок. Для тебе ж перша мандрівка була пробною, і небесні сили показали тобі, що станеться, коли ти й надалі не звернеш із цього шляху. Гадаю, ми всі постраждали від бурі саме через тебе – це як у біблійній історії про пророка Йону, якого проковтнув кит… Скажи мені, що штовхнуло тебе до моря?
   Я розповів про себе. Він страшенно розхвилювався:
   – За які провини Бог послав мені в попутники такого безталанного моряка? Та я й за тисячу фунтів стерлінгів більше не сів би з тобою на один корабель!
   Після цього емоційного сплеску він дещо заспокоївся і порадив мені повертатися до батька, коли вже самі небеса повстали проти моєї морської кар'єри. – Хлопче, – підсумував він, – якщо ти зараз не послухаєшся знаку долі, справдяться всі застереження твого тата.
   Невдовзі ми розійшлися, і я не знаю, куди саме подалися мій приятель та його батько. Я ж, маючи в кишені сяку-таку копійчину, суходолом попрямував до Лондона. Дорогою в душі моїй точилася суперечка, який життєвий шлях обрати – вирушити до рідної домівки чи все-таки до моря.
   Додому мені було соромно повертатися: я був певен, що сусіди висміють мене. В юності часто здається, що грішити не соромно, а соромно каятися; що вчинити дурницю не соромно, а соромно зізнатися в цьому. Ще довго я роздумував про все, але зрештою спогади про недавні нещастя майже стерлися з пам'яті, і я твердо вирішив податися в мандри.
Чтение онлайн



[1] 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация