А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Пригоди Тома Сойєра" (страница 1)

   Марк Твен

   Пригоди Тома Сойєра

   Передмова

...
   Більшість пригод, про які оповідає ця книга, були взяті з життя: одну-дві пережив я сам, решта сталися з хлопцями, котрі навчалися у школі разом зі мною. Гек Фінн списаний із натури, Том Сойєр також, але не з одного оригіналу – він є комбінацією рис трьох хлопчиків, яких я знав, і тому належить до змішаного архітектурного типу.
   Дикі забобони, про які йтиметься нижче, були поширені серед дітей та негрів Заходу в ті часи, тобто тридцять-сорок років тому.
   Хоча моя книжка призначена передусім для розваги хлопчиків і дівчаток, я сподіваюсь, що вона зацікавить і дорослих чоловіків та жінок, бо ж мені хотілось нагадати їм, якими вони самі були колись, що відчували, думали, як розмовляли і в які дивовижні авантюри іноді були втягнуті.
Гартфорд, 1876 Автор

   Розділ І


   – Томе!
   У відповідь – тиша.
   – Цікаво, куди міг подітися цей хлопчисько? Томе, ти де?
   Тітонька Поллі опустила окуляри на носа й оглянула кімнату поверх скелець, потім підняла окуляри на лоба й подивилась з-під них. Вона майже ніколи не дивилась крізь окуляри на такий дріб’язок, як хлопчисько; це були її парадні окуляри, її гордість, вона їх придбала для краси, а не заради користі, й щось розгледіти крізь них було так само складно, як крізь пару заслінок для печі. На хвилину вона розгубилась, а потім промовила – не дуже голосно, але так, що меблі в кімнаті могли її почути:
   – Ну, постривай, нехай тільки я до тебе доберуся…
   Не скінчивши, вона нагнулась і почала тицяти щіткою під ліжко, переводячи подих після кожної спроби. Але витягла звідти лише кішку.
   – Що за хлопчисько, зроду такого не бачила!
   Вона підійшла до відчинених настіж дверей, спинилася на порозі й обвела поглядом свій город – грядки помідорів, що заросли дурманом. Тома не було й тут. Тоді тітонька знову покликала – цього разу так голосно, щоб її було чути якомога далі:
   – То-о-оме, ти де?
   За її спиною почувся легенький шурхіт, вона озирнулася – якраз вчасно, щоб схопити за барки хлопчиська, який намірився прошмигнути у двері.
   – Ну, звісно! Я зовсім забула про комірчину. Ти що там робив?
   – Нічого.
   – Нічого? Подивись, у чому в тебе руки. І рот також. Це що таке?
   – Не знаю, тітонько.
   – А я знаю. Це варення – ось що це таке! Сорок разів я тобі казала: не смій чіпати варення – битиму! Подай мені різку.
   Лозина засвистіла в повітрі – здавалося, лиха не минути.
   – Ой, тьотю, що це у вас за спиною?!
   Старенька озирнулася, підхопивши спідниці, щоб вберегтися від небезпеки. А хлопчик миттю перестрибнув через високий паркан – і тільки його й бачили.
   Тітонька Поллі спершу оторопіла, а потім добродушно розсміялася:
   – Ось так завжди! Невже я так нічого й не навчуся? І чи ж мало він викидає коників? Час би вже, здавалося, порозумнішати. Та немає дурнішого за старого дурня. Недарма кажуть: «Старого пса не навчиш новим фокусам». Але ж, Боже мій, він кожного дня вигадує щось новеньке – хіба ж знаєш, чого можна чекати? І ніби знає, скільки часу можна мене мучити; знає, що варто йому мене розсмішити або хоча б на мить збити з пантелику, як у мене вже й руки опускаються і я навіть шльопнути його не можу. Не виконую я свого обов’язку, нічого гріха таїти! Адже сказано в Святому Письмі: хто жаліє дитя, той губить його. Нічого хорошого з цього не вийде, гріх один. Він справжнє бісеня, знаю, але ж він, бідолаха, син моєї покійної сестри, і в мене якось духу не вистачає карати його. Потакати йому – совість замучить, а покараєш – серце розривається. Недарма ж сказано в Святому Письмі: вік людський короткий і сповнений страждань. Думаю, це правда. Сьогодні він прогуляв уроки; доведеться завтра його покарати – задам йому роботу. Шкода примушувати хлопця працювати, коли в інших дітей свято, але робота для нього – це найважче, а мені треба виконати свій обов’язок, інакше занапащу дитину.
   Том не пішов до школи й пречудово провів час. Він ледве встиг повернутися додому, щоб до вечері допомогти негреняті Джиму напиляти на завтра дров та наколоти трісок для розпалювання плити. Принаймні він встиг розказати Джиму про свої походеньки, поки той зробив три чверті роботи. Молодший (точніше, зведений) брат Тома Сід вже зробив усе, що мусив (він підбирав і відносив тріски): це був слухняний хлопчик, не схильний до пустощів та витівок.
   Доки Том вечеряв, за будь-якої зручної нагоди витягаючи з цукорниці шматочки цукру, тітонька Поллі задавала йому різні каверзні запитання, дуже хитрі та мудровані – їй дуже хотілося захопити Тома зненацька, щоб той обмовився. Як і більшість простодушних людей, вона вважала себе великим дипломатом, здатним будь-кого ввести в оману. Тітонька вірила, що її невинні хитрощі – це вершина підступності й лукавства. Вона запитала:
   – Томе, в школі було не дуже спекотно?
   – Ні, тітонько.
   – А може, таки спекотно?
   – Так, тітонько.
   – То невже тобі не закортіло скупатися, Томе?
   У Тома завмерло серце – він відчув, що пахне смаленим. Недовірливо подивився в обличчя тітоньці Поллі, але нічого особливого не помітив, тому відповів:
   – Ні, тітонько, не дуже.
   Вона простягнула руку, помацала сорочку Тома і сказала:
   – Так, справді. Ти зовсім не спітнів.
   Їй було приємно думати, що вона зуміла перевірити, чи суха в Тома сорочка, так майстерно, що ніхто не здогадався, до чого вона веде.
   Проте Том зразу відчув, звідки дме вітер, і випередив наступний хід:
   – У нас у школі хлопці обливали голову водою з криниці. У мене вона ще й досі мокра, подивіться!
   Тітонька Поллі дуже засмутилася, що проґавила такий суттєвий доказ. Але незабаром знову лукаво поглянула на племінника.
   – Томе, адже тобі не треба було розпорювати комір, щоб облити голову, правда ж? Розстібни куртку!
   Обличчя Тома засяяло. Він розгорнув поли куртки – комір був міцно зашитий.
   – Та ну тебе! Йди геть! Я, зізнаюсь, думала, що ти втечеш із уроків купатися. Гаразд, цього разу я тебе прощаю. Не такий ти вже й поганий, як здаєшся.
   Вона і засмутилася, що проникливість її цього разу підвела, і зраділа, що Том хоча б випадково поводився добре.
   Тут втрутився Сід:
   – Мені здалося, що ви зашивали йому комір білою ниткою. А тепер у нього чорна.
   – Так і є, я зашивала білою! Томе!
   Але Том не став чекати, що буде далі. Вибігаючи за двері, він гукнув:
   – Я це тобі ще пригадаю, Сідді!
   У потайному місці Том оглянув дві товсті голки, заколоті в лацкани його куртки й обмотані нитками: одна голка була з білою ниткою, друга – з чорною.
   – Вона нічого не помітила б, якби не Сід. От халепа! Вона зашиває то білою ниткою, то чорною. Якби весь час однією – а так спробуй встежити! Але ж і відлупцюю я Сіда! Надовго запам’ятає!
   Том не був взірцем поведінки, але дуже добре знав того, кого в місті вважали взірцем, – і терпіти його не міг.
   Та через дві хвилини або й того менше він вже забув про всі свої нещастя. Не тому, що вони були не такі важкі й гіркі, як у дорослого, – просто він раптом згадав про своє нове захоплення. Точнісінько так, як дорослі забувають про свої страждання, коли починають якусь нову справу. Нещодавно Том перейняв у одного негра особливу манеру свистіти, і тепер йому кортіло потренуватися в цьому вмінні.
   Це була звичайнісінька пташина трель – щось схоже на заливчастий щебет; і для того, щоб так свистіти, треба було раз по раз доторкатися до піднебіння язиком – читач, певно, пам’ятає, як це робиться, якщо був колись хлопчиком. Проявивши старанність і терпіння, Том досягнув справжньої майстерності, тож він попрямував вулицею ще швидше – на його вустах лунала музика, а душа була сповнена вдячності. Він почувався, як астроном, котрий відкрив нову планету, – і, без сумніву, якщо говорити про сильну, глибоку, нічим не затьмарену радість, то всі переваги були на боці хлопчика, а не астронома.
   Літні вечори тягнуться довго. Було ще зовсім світло. Раптом Том перестав свистіти. Перед ним стояв незнайомий хлопчик, трохи більший за нього самого. Приїжджі будь-якого віку та статі були рідкістю в небагатому маленькому містечку Сент-Пітерсберзі. А цей хлопчак був іще й гарно вбраний – подумати тільки, гарно вбраний у будень! Дивина! На ньому були зовсім новий чепурний капелюх, нарядна суконна куртка, застібнута на всі ґудзики, й такі ж новенькі штани. Він був у черевиках – і це в п’ятницю! Навіть краватка в нього була – зав’язана із якоїсь строкатої стрічки. І загалом вигляд у нього був столичний, чого Том стерпіти аж ніяк не міг. Чим довше Том дивився на це лощене диво, тим вище він задирав носа перед франтом-чужаком і тим жалюгіднішим йому здавався власний костюм. Обоє хлопчаків мовчали. Якщо рухався один, починав рухатися й другий – але боком, по колу; вони весь час стояли навпроти й не зводили очей один з одного. Зрештою Том сказав:
   – Хочеш, відлупцюю?
   – Ану, спробуй! Кишка тонка – не зможеш!
   – Сказав, що відлупцюю, значить, зможу.
   – А ось і не зможеш.
   – Зможу.
   – Не зможеш!
   – Зможу.
   – Не зможеш!
   Гнітюче мовчання. Першим його порушив Том:
   – Як тебе звати?
   – Не твоє діло.
   – Захочу – буде моє.
   – Ну, так чого не починаєш битися?
   – Поговори мені більше – заробиш.
   – І поговорю, і поговорю – ось тобі!
   – Ти ба, який розумний! Та я, коли захочу, тебе однією лівою відлупцюю!
   – То чого ж не лупцюєш? Тільки говориш.
   – Будеш дурня клеїти – таки відлупцюю.
   – Ну-ну! Знаємо ми таких.
   – Ач, вирядився! Подумаєш, який пишний! Ще й у капелюсі!
   – То збий, якщо не подобається. Ну, спробуй, збий – тоді побачиш.
   – Брешеш!
   – Сам брешеш!
   – Де вже тобі битись – не посмієш.
   – Йди до біса!
   – Поговори ще, я тобі голову цеглиною провалю!
   – Ага, так і провалив!
   – І провалю.
   – То чого стоїш? Тільки й умієш, що говорити. Чого ж не б’єшся? Боїшся, значить?
   – Ні, не боюсь.
   – Боїшся!
   – Ні, не боюсь.
   – Боїшся!
   Знову мовчанка, знову обидва починають наступати боком, косують один на одного. Нарешті зійшлися плечем до плеча. Том сказав:
   – Збирайся геть!
   – Сам забирайся!
   – Не хочу.
   – І я не хочу.
   Кожен стояв, виставивши ногу вперед, як опору, щосили штовхаючи суперника і з ненавистю дивлячись на нього. Однак сили виявилися рівними. Нарешті вони, червоні й розпаленілі від боротьби, обережно відступили один від одного, і Том сказав:
   – Ти боягуз і щеня. Ось скажу своєму старшому братові, щоб він тобі дав прочуханки, то він тебе одним мізинцем поборе.
   – А мені плювати на твого старшого брата! У мене теж є брат, ще старший. Візьме та як перекине твого через паркан! (Обидва брати існували лишень в уяві).
   – Усе це брехня.
   – Говори що хочеш – не брехня!
   Великим пальцем ноги Том провів у пилюці риску й сказав:
   – Тільки переступи через цю лінію, і я тебе так відлупцюю – мало не здасться. Спробуй тільки, побачиш, що буде.
   Новенький хлопчик хутко переступив риску і сказав:
   – Ану, спробуй зачепи мене!
   – Ти не штовхайся, бо як дам!
   – Хочу подивитися, як ти мені даси! Чого ж ти не б’єшся?
   – Давай два центи, відлупцюю.
   Новенький дістав із кишені два великих мідяки й насмішкувато простягнув Тому. Том ударив його по руці, й мідяки полетіли на землю. Тієї ж миті обидва хлопчики покотилися в багнюку, зчепившись по-котячому. Вони тягали і смикали один одного за волосся й одяг, дряпали носи, пригощали один одного стусанами – і покрили себе курявою і славою. Незабаром колотнеча припинилась, і крізь дим бою стало видно, що Том сидить верхи на новому хлопчикові й дубасить його кулаками.
   – Проси пощади!
   Хлопчик лише заборсався, намагаючись звільнитись. Він плакав більше від злості.
   – Проси пощади! – і кулаки запрацювали знову. Нарешті чужинець здавленим голосом попросив пощади, і Том відпустив його, сказавши вслід:
   – Це тобі наука. Іншого разу дивися, з ким зв’язуєшся.
   Чепурун пошкандибав геть, струшуючи пил із костюмчика. Він схлипував, сопів і обіцяв Тому доброї прочуханки, «коли спіймає його ще раз».
   Том посміявся над ним і рушив додому в якнайліпшому настрої. Але щойно Том повернувся спиною до хлопчиська, як той схопив камінь і кинув у нього, поціливши межи лопаток, а тоді кинувся навтьоки, стрибаючи, як антилопа. Том переслідував його до самого будинку й таким чином дізнався, де він живе. Якийсь час він вартував біля хвіртки, викликаючи ворога на вулицю, але той лише кривлявся у вікні, відхиляючи виклик. Нарешті з’явилася мати чужака, обізвала Тома поганим, грубим, невихованим хлопчиськом і веліла йому забиратися геть. І він пішов, попередивши, щоб її синок більше ніколи йому не потрапляв на очі.
   Том повернувся додому дуже пізно й, обережно залізаючи в вікно, виявив засаду в особі тітоньки Поллі; а коли вона помітила, в якому стані його костюм, то її рішення замінити йому суботній відпочинок каторжною роботою стало твердішим за граніт.
Чтение онлайн



[1] 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация