А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Роксоляна" (страница 1)

   Осип Назарук
   Роксоляна
   Жінка халіфа й падишаха Сулеймана Великого, завойовника і законодавця

   Розділ І
   Страшне весілля

   Не знаєш ранком,
   Що буде вечерком.
Народна приповідка

   I

   Було то в гарячий літній вечір 1518 р.
   Золота велика зірка дня помалу заходила в найбільший став Поділля, що в блискучім озері світла лагідно шелестів м’ягкими хвилями води. Вона мов цариця лагодилася до сну на своїм м’ягкім пурпуровім ложі. За ставом видніли темні окопи й білі стіни Рогатина та спокійна стрічка тихої річки Липи.
   В такий час із-за синьої смуги лісу показалися чотири вози на порошнім шляху, що провадив зі Львова до Рогатина. На них їхали весільні гості. То старий Дропан, львівський купець, їхав з сім’єю в Рогатин женити свого одинака Стефана з дочкою о. Луки Лісовського – пароха при церкві Св. Духа, на передмістю Рогатина.
   Молодий Стефан Дропан, що вже від двох літ любився в Настуні Лісовській, не пам’ятався з весільної радості. Він більшу частину дороги йшов попри вози, хоч з нього сміялися, що й так скорше не буде на місці.
   – Не спішися, бо й так не знати ранком, що буде вечерком, – говорив йому батько, що вже перейняв цю улюблену приповідку від свого свата, батька Настуні, який часом приїздив до свого брата, що був священиком при церкві св. Юра у Львові. Але Стефан то випереджував вози, то оставав позаду, щоби вільніше віддаватися своїм мріям про щастя. І не бачив і не чув нічого, пріч своєї дівчини коло себе, хоч її не було тут. Не бачив ні синявої шати шалвій, ні смілок у тінистих місцях лісів, які переїздили, не бачив золотистої імли беріз, ні пахучої м’яти, ні гнучкого ломиносу, ні яглиці, ні жовто-червоної дивини, ні холодку, ні копитника-стародуба, хоч ішов по них.
   – Йому тепер цвіте папороть… – говорили про нього весільні гості, прихильно сміючись.
   А в його серці цвіла й пахла любов.
   Він раз у раз згадував, як вона починалася і як перший раз побачив Настуню на подвір’ю церкви св. Юра у Львові. Відтоді життя було для нього одною смугою світла, запаху й музики. І боротьби. Батько не дуже був за цим, щоб він женився з попадянкою. Мав для нього на приміті багату дочку свого спільника в торгівлі. А й сім’я Настуні, яка належала до старих священичих родів, дивилася нерадо на її подружжя з сином «крамаря». Подобалося їй його багатство. Відпихало те, що він «крамар». Але, кінець кінців, якось погодилися.
   Як же далеко було молодому Стефанові до міста, що вже видніло перед ним, і до невеличкого дому на березі тихої Липи біля церковці Св. Духа.

   II

   А там ждали на них, бо все було приготоване до весілля. Весільні гості з’їхалися вже, й гамірно було від молоді і старших.
   Брат хазяїна о. Іоан Лісовський найдовше опирався подружжю Настуні зі Стефаном. Бо між церквою св. Юра й сім’єю Дропанів провадився довгий судовий спір за якийсь ґрунт, і о. Іоан недобре думав про старого Дропана. Та й тепер виїхав скорше зі Львова, щоб не їхати разом з «безбожним крамарем», котрий провадив судові спори з домом Божим. І, крім того, урядив ще одну демонстрацію, – він хотів бути на вінчанню своєї братаниці. Але не хотів, щоб старий Дропан міг чванитися, що він, о. Іоан, приїхав навмисно на те весілля! Для того вишукав собі якісь церковні діла у львівського владики до Кам’янця на Поділлі, щоб тільки буцімто по дорозі бути на весіллю братаниці. Це розголосив іще у Львові.

   Тепер сидів зі своїм братом і з ігуменом недалекого василіянського монастиря в Чернчу, о. Теодозієм, в садку біля парохіяльного дому, при деревлянім столику, в тіні лип. Перед ними стояли три глиняні горнятка, глечик кислого молока, хліб і масло.
   – Їж і оповідай, що нового, – говорив до нього о. Лука.
   – Від чого тут починати? – журився о. Іоан.
   – Від справи нашої церкви, – сказав поважно ігумен Теодозій.
   – Авжеж, – відповів о. Іоан.
   Хвилину подумав, взяв шматок житнього хліба, насмарував маслом і, поклавши його знов на деревляну тарілку, почав:
   – Нашу святу церкву дорешти розорили и одоліли латинські гієрархи та й панують над нею. А наші крамарі ще й собі шарпають її, – не стерпів, щоб не додати.
   – І врата адові не одоліють її, – замітив побожно ігумен Теодозій.
   – Так, так, – відповів о. Іоан. – Але щораз більше важко стає дихати. Гордість, лакімство, нечистоту, обжирство й пиянство – всі без винятку гріхи головні бачимо у чужих. А мимо того панують вони над нашою церквою. І Господь не виводить її з чужого ярма!..
   Львівський священик гірко усміхнувся. На се сказав о. Теодозій:
   – Бо й ми не без гріхів. Особенно нищить нас оден головний гріх. Це лінивство. Із-за нього ми так покутуємо. Бував я в світі, між чужими людьми, бував у Єрусалимі, і в Антіохії, й на Святій горі Афонській. Але ніде не бачив, щоб інші люде так мало прикладалися до книг, як наші. І тому вони не уміють боронити своєї церкви перед нападами ворогів!
   – Ти все своє, отче ігумене, – замітив о. Лука. – А я тобі не раз казав і тепер кажу, що воно троха так, а троха інакше. Бо де тих книг взяти? І за що купити? Га? За що?! А ще до того жонатому священикові в нинішних дорогих часах! Церковні землі загарбали старости й ксєндзи. Татарські напади дихати не дають. І ніхто ними не журиться! Якось сього року ще не було їх тут. Але слухи про них уже йдуть. Селянин зубожів і раз у раз дальше убожіє. Міщанство теж, бо шляхта бере торговлю в свої руки, хоч кричить, що це їй «не до гонору». А наших священиків вже тут і там навіть на панщину гонять! І де їм голова до книг?!
   Настала прикра мовчанка. Отець Іоан, що мав їхати до Кам’янця, занепокоївся на вістку, що є вже слухи про небезпеку. Але подумав, що брат як знає щось більше про се, то скаже йому перед від’їздом.
   А о. Лука відітхнув і говорив дальше:
   – От возьміть наприклад мене! Кажуть, що віддаю дочку за багача. Але голої її не можу віддати. А кілько мене коштує це весілля? Оден локоть атласу 20 грошей, а фаландашу 35. І в що її одягти? І за що?
   Знов помовчав і тягнув, бо перед братом і своїм приятелем ігуменом не мав таємниць:
   – А що коштує весілля! Навіть така дурна щука коштує 2 гроші, короп ще більше, гарнець вина 40 грошей, фунт шафрану 70, камінь цукру 150, а камінь перцю 300! А де байберка, а брокатові кафтани, а кіндяк, а чинкатори? Бо й я та й моя жінка мусимо якось завтра виглядати бодай попри людей! Ви, отче ігумене, маєте одну реверенду й не турбуєтеся тим всім!
   – Ти щось, як крамар, розговорився, – замітив брат. – Аж так скоро відбилося на тобі нове посвоячення?
   – Вибачайте, – сказав о. Лука. – Але якби вам так уже від місяця жінка про ніщо інше не говорила, як про потрібні їй адамашки й фаландаші, то й ви так сим накипіли б, що мусіли б перед кимсь пожалітися!
   – От, дякуй Богу, що одну дочку маєш, та й тої позбудешся завтра, – сказав брат.
   – Таж дякую, – відповів о. Лука. – Але чого ти так завзято хотів її випхати за якогось убогого чоловіка? Щоби клепала біду, як клепле її батько? Га?
   На те сказав ігумен:
   – Гнівайтеся або як собі хочете, а я вам правду скажу! Не будь у нас родин – і журби за весілля, та придане, та фаландаші, та й байберки, та всю ту мирську суєту, – то й боротьбу з латинством ми видержали б! А земленьки наша церква ще від князів наших і народу має стільки, що будуть ще сотки літ брати – і вистарчить для нас! Тут не в сім діло, а в тім, що ми до боротьби з латинством не маємо тої зброї, котру має воно! Правду кажу, як все, але ви її не хочете бачити!
   Тут ігумен звернувся до хазяїна дому і з жалем сказав:
   – Нехай Бог дасть щастя дитині твоїй на тім шляху, на який вони ступає. Але чи не більше богоугодне діло зробила б вона, якби так пішла в монахині? Ой придалася б та дитина нашій гоненій церкві. Бо має великий розум. Та ви даєте її тому, котрого не любите! Мало маємо ми монахинь зі священичих родів наших та з панських. А у ляхів навіть магнати за честь собі мають, коли з їх роду в монастир піде панна. Ось чим вони нас побивають! І тому народ їх так шанує їх костел, бо пошану від верхів до костела бачить. А ми до сладостей мірських, як мухи до патоки, липнемо! Та й така нас і доля в тих сладостях жде. В гіркість обертається сладість мірська. Порохнявіє сила наша, і миршавіє наш нарід, а порятунку нізвідки!
   Ситуація зробилася страшно прикра. Але ігумен не звертав на се найменшої уваги і говорив дальше:
   – Давав той народ на церкву нашу, дає і буде давати! Але рідко це трафиться, щоб було кому правити тим, що він дає! І народ се бачить, бо ще зовсім не осліп. Та й не тільки наш народ бачить, але й сусіди бачать се. Та й беруть, що хочуть. Бо як не брати? Звалювати всю вину на ворогів – се пуста пісонька. Бо правдою єсть, що і вони були б у нашій церкві, якби ми самі та інакше дбали за неї. Ось де правда! І не минути нам Божої кари за те, що правду закриваємо! Ніхто не мине тої кари. Прийде, бо ми її взиваємо не віднині!
   Брат о. Луки вже отвирав уста, щоб відповісти. Але перед ворітьми заскрипіли вози Дропана, й весільне товариство почало вискакувати з них і прямувати в сад.

   III

   Дерева в саду немов занялися червенню, й немов червоний пожар обняв сад і церковцю Св. Духа, що й досі стоїть на тім самім місці, і парохіяльний дім при ній, і тиху стрічку Липи, і великий став, і лани золотої зрілої пшениці, що усміхалася до неба синіми квітами волошки й немов очікувала на серп. Всі присутні подивилися неспокійно на небо, лякаючись заграви. Але вона горіла на заході.
   В кривавім блиску конаючого дня надходив молодий Стефан Дропан зі своїм щастям у душі. Він очима живо шукав своєї Настуні. Знайшов її в садку, в товаристві двох подруг, дуже зацікавлену розмовою про щось.
   – Над чим так радите? – запитав весело, підбігаючи до своєї судженої.
   – Не скажемо! – відповіла за неї її подруга Ірина.
   – Не можемо сказати, – поправила її Настуня.
   – Завтра довідаєтесь! – докинула друга дівчина.
   – Та скажіть, скажіть, – просив м’яким голосом Стефан.
   Дівчата давалися просити.
   Нарешті Настуня, переглянувшись очима зі своїми подругами, втаємничила Стефана: Ірина замовила ворожку циганку, щоб перед тим вінчанням виворожила їй будучність!
   – Тільки батькові про це ні словечка, бо дуже гнівалися б! – сказала Настуня. Стефан прирік мовчати.
Чтение онлайн



[1] 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация