А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
0-9 A B C D I F G H IJ K L M N O P Q R S TU V WX Y Z #


Чтение книги "Захребетник" (страница 1)

   Генри Лайон Олди
   Захребетник

   CAPUT I
   у якому хлюпають хвилі й цвітуть дикі абрикоси, кричать чайки й гендлярі, гояться сердечні рани й відбуваються випадкові знайомства, а також з’ясовується, що від смаку халви до дзенькоту клинків – дев’ять із половиною кроків навпростець

   Сонце сіяло.
   Море шуміло.
   Життя на бульварі ДжуджанМаджудж вирувало.
   – Фісташки! Смажені фісташки!
   – Шербет! Солодший за поцілунок красуні! Густіший від крові героя! Дешевший за чуже горе! Налітай, набирай…
   – Ай, кебаб! Вай, кебаб!
   – Дай кебаб!
   – Сувеніри! На згадку! На добру пам’ять, на вічну пам’ять!..
   – Персні із джинами! Лампи із джинами! Кому місто зруйнувати? Кому палац побудувати? Кому в Дангопею злітати?
   – Халва! Проходиш мимо – вже солодко…
   – Агов, ґавироззяви! Вирушайте з КейКубадом Колишнім у хадж по визначних пам’ятках! Палац султана Цимаха! Руїни Паленого Покляпця! Зібрання мумій Бейлербея! Хто не бачив, марно життя прожив!
   – І ось цей кисломордий ібліс, чия душа – темний ліс, чиє серце – смердюча яма, а руки схожі на гаки гробаря, й каже мені своїм бридким голосом: «Кралечко, якщо ви погодитеся вийти за мене заміж, я буду найщасливішим чоловіком на світі…»
   – А ти?
   – А що я? Заміжто хочеться…
   На сході, як на сході, особливо в Бадандені. А ще як повагом простувати знаменитим бульваром ДжуджанМаджудж, отуди вниз, до моря… Їйправо, шановні, нічого у світі не знайдеш східнішого, хоч сто років скачи верхи у потрібному напрямку. Тільки даремно час гаятимеш…
   Поміркуйте самі!
   Родимки на щічках красунь схожі тут простотаки на грудочки амбри. Тюрбани на лисинах мудреців вивищуються, мов кипариси в передгір’ях адСамум. Звитяга воїнів сягає піднебесся, млість гаремів стелиться запашним димом кальяну; цікавість приїжджих розцвітає червоною трояндою в райському саду. Юнаки в Бадандені стрункі, як лалангський спис, хлопчики прекрасні, як пісня солов’я, а зрілі чоловіки розважливі, як цілий диван візирів, кинутих до зіндану через їхні дурні голови.
   Про халву вже можна й не згадувати.
   – Халва! Горіхова!
   – Халвааа! Фісташкова!
   – Соняшникова!
   – Морквяна!
   – Із кунжутом! Із сабзою!
   – По вусах стікає, душа радість має…
   – …ваааа!
   У вируванні пристрастей, у хмарі ароматів, під крики торговців і плітки відпочивальників, ішов бульваром парубок у камзолі кольору кориці, стрункий та замислений. Пані різного віку, здатні на легкий флірт або на любов до смерті, проводжали його поглядами, за які інший ловелас пожертвував би фамільним спадком.
   Але об’єкт жіночого інтересу крокував далі.
   Молодикові було трохи за двадцять, і він вважав себе циніком.
   Циніком у такі роки стають, якщо зазнають краху в романтичному захопленні, розтринькають казенні гроші або розчаруються в ідеалах. Джеймс Рівердейл, віконт де Треццо – а саме так звали нашого парубка – припав до втішливих сосків цинізму з причини третього варіанту.
   Ще недавно в нього були ідеали.
   Чудові й піднесені.
   І от вони рухнули, наразившись на голу дійсність.
   Ледь отямившись від ран, зокрема від перелому щелепи – на жаль, найчастіше ідеали, трощачись, вціляють ідеалістові по зубах! – він зрікся колишніх соратників, про що повідомив їх письмово; чекав виклику на дуель – не дочекався; добу вибирав між мотузкою та отрутою – не вибрав; купив собі два камзоли: чорний зі сріблом і кольору кориці, з позолоченими гачками; і нарешті попросив поради у безмежно любого дідуся:
   «Як бути далі?»
   Дід, Ернест Рівердейл, граф ле Бреттен, що брав якнайжвавішу участь у долі улюбленого внука й чимало сприяв поваленню ідеалів, дати пораду не відмовився. Курорт, сказав дід, пиятика та коханка. Коханок краще дві: молоденьку для куражу та зрілу для престижу. Ще краще три, але тоді весь відпочинок піде грифонові під хвіст.
   – Але куди мені поїхати?
   Вибір курорту для парубка був куди складніший од вибору між мотузкою та отрутою.
   – Їдь до Бадандена, Джеймсе. Там, де сонце кипить у крові, душа лікується сама собою…
   Патріарх родини хотів додати, що у двадцять чотири роки нові крила в душі відростають швидше, ніж хвіст у ящірки, але посміхнувся й промовчав. Він був мудрим чоловіком, Ернест Рівердейл, мудрим, а головне, делікатним.
   Рідкісна риса як на близького родича.
   А як на родича похилого віку – подвійно рідкісна.
* * *
   Дід мав рацію. Якщо по дорозі з Реттії до кордонів Баданденскої тиранії Джеймс удався до самоїдства і думав, що з життям покінчено, то вже проїжджаючи над бухтою АбульФаваріс, він одержав запрошення від вусанябахадура, героя Шейбубської баталії, розділити з левами пустелі казан плову. Тут, на чудесному лоні природи, для воєначальників, поранених у битвах за вітчизну, указом тирана Саліма ібн Саліма XXVI було обладнано райський закуток із казенними красунями та юними виночерпіями.
   А ветерани, кайфуючи, мучилися непогамованим почуття гостинності.
   Казан плову розтягся на тиждень. Казенні красуні досхочу наділили пестощами гостя й не взяли з нього ні гроша. Дідів заповіт про лікувальну пиятику втілився в життя аж занадто. І далі Джеймс поїхав неабияк утішений, вихваляючи принади курорту в карбованих бейтах, узвичаєних серед левів пустелі. До левів він однедавна вирішив зачисляти й себе.
   Голова боліла, рима накульгувала, зате в серці панувала весна.
   Добравшись до Бадандена, він зупинився в пансіонаті Ахмета Гюльнарі. Ціни за постій були цілком помірні, а привітність хазяїна й моторність прислуги – над усяку хвалу. Так не буває, – підказував здоровий глузд. Що ж, виходить, це чудо, – відповідав Джеймс. Хіба після всіх поневірянь я не заслужив на маленьке диво?
   Скептично пхикнувши, здоровий глузд поступився місцем здоровому ситому неробству.
   Життя стало відчутно налагоджуватися. З коханками Джеймс вирішив зачекати, стомлений бурхливим тижнем у бухті АбульФаваріс. Він ледарював, спав до обіду, без мети тинявся по бульварі саме в ті години, коли сонце було милосердне до приїжджого; приймав цілющі грязеві ванни; затівав розмови з незнайомими людьми, теревенячи про дрібниці та сьорбаючи червоне вино із глиняних чаш; уклінно вітався з привабливими дівчатами і робив замітки на майбутнє.
   Словом, із користю витрачав години дозвілля.
   Тричі на день він їв люлякебаб, загорнутий у найтонший корж, шишкебаб на рожні, политий кислим молоком, джуджакебаб із курчати, смаженого над ялівцевим вугіллям, хлебтав «чорну» юшку на баранячій крові з кардамоном. Між цими трапезами він споживав у розумних кількостях нугу, рахатлукум, козинаки й, звісно ж, халву.
   О, халва!
   Виникало побоювання, що нові камзоли доведеться розширяти в талії.
   Якось він заглянув у публічний диспутарій, де з насолодою послухав суперечку тридцяти улемів у смугастих халатах із тридцятьма улемами в халатах із гаптованого шовком кашеміру. Мудреці сперечалися про різницю між високим і ницим – як удавану величину. Усе закінчилося загальною бійкою. Джеймс одержав величезне задоволення, вгамовуючи улемів. Один із них, найосвіченіший, а може, найупертіший, одірвав йому з камзола кольору кориці позолочений гачок.
   Потім, охолонувши, мудрець вибачився, дістав голку з ниткою й пришив гачок власноруч. Та так, що будьякий кравець позаздрив би.
   Після візиту до диспутарію Джеймс відчув, що дозрів для найвищих висот мудрості. Затіваючи розмови під червоне винце, він облишив дрібниці, не варті доброї бійки, а заходився вдаватися до обговорення речей піднесених, можна сказати, філософських. Немає щирої дружби на землі. Добро та зло – яскраві брязкальця для наївних простаків. Після мене – хоч потоп. Живи сьогоднішнім днем. Усі жінки… Ну гаразд, не всі. Ви, пані, щасливий виняток.
   Але в цілому ви зі мною згодні?
   Із ним погоджувалися.
   Або сперечалися, що, по суті, лише збільшувало кількість мудрості на землі.
   Схоже, не тільки в Джеймса Рівердейла нещодавно рухнули ідеали. На бульварі ДжуджанМаджудж вистачало циніківскороспілок, випадкових мізантропів і дорослих, досвідчених осіб віком від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти років, які вже добряче пожили на білому світі та яким прописали лікування курортом.
   – Хаммам! Лазневий день! Паримо, миємо! Шкребемо п’яти, вправляємо кістки…
   – Пенали! Калами! Чорнильниці!
   – Кому древній артефакт? Із Паленого Покляпця?! З Квітучої Пустелі?!
   – Халва!
   – Публічні страти! Усі на Площу Щирої Спокути!
   – І ось ця фея, зі стегнами, мов піщані бархани, зі станом, як гнучка верба, похитуючись та бентежачи розум, каже мені голосом ніжним, наче сопілка: «П’ять дхармів, ішачку, – і стели килимок хоч тут…»
   – А ти?
   – А що я? Постелив…
   – Халвааааа!
   – Рустенські клинки! Лалангські списи! Самі колють, самі рубають!
   Від носія халви до найманого заманювача, який дер горлянку перед кожною крамницею зброї, було якраз дев’ять із половиною кроків. Це якщо йти навпростець. Навіщо Джеймс лічив кроки – невідомо. І навіщо вирішив зайти до зброяра, теж зосталося загадкою – насамперед, для нього самого. Купувати спис, отой, що, прислухаючись до рекомендацій, сам коле – горіхи, чи що? – він не збирався.
   Перед будьяким списомсамоколом Джеймс Рівердейл віддав би перевагу рапірі в правій руці та дагу – в лівій. Але нащадок родини, котра від покоління до покоління народжувала учителів фехтування; сам чудовий боєць; улюбленець маестро Франтішека Челліні; молодик, що пройшов повний курс військової гіпноконвертації в гомобестіарії храму Шестирукого Крі; людина зброї до останньої кістки…
   Дивно, що він не помчав у цю крамницю відразу по прибуттю до Бадандена.
   Мабуть, квітучі абрикоси відволікли увагу.
   Наявність заманювача викликала смутні роздуми. Гарний клинок не потребує, щоб про нього репетували на цілий світ. Справжній булат із Рустена любить тишу, бо його, як правило, провозять контрабандою. Але, переступивши поріг та обвівши поглядом виставлений товар, призначений завдавати поранення різного ступеня важкості, Джеймс зрозумів: усе не так уже й погано.
   Цілком пристойні криси з Мальтану.
   Можна дещо дібрати зі стилетів.
   Списи – лайно.
   Широкий вибір ятаганів для аматорів.
   Рустенські шаблі – підробка.
   Є непогані брети із чашкою в «пів’яйця».
   Углибині крамниці хазяїн, жвавий товстунець, обговорював із клієнтом достоїнства мисливської шпаги. Клієнтові подобався довгий і міцний клинок, що розширювався до вістря на зразок лопаточки. І руків’я подобалось. Але поперечна чека, вставлена в отвір лопаточки, йому здавалася недостатньо надійною.
   Хазяїн однак запевняв, що чека нездоланна, як Овал Небес.
   – Слона втримає! Дракона!
   – Так уже й дракона… – сумнівався клієнт.
   – Левіафана!
   Мисливська шпага мало зацікавила Джеймса. Такі в Реттії називали «свинячими мечами», і ходили з ними не на слона, а тим більше не на дракона, а на вепра.
   Мабуть, клієнт – палкий любитель кабанячої печінки…
   Молодик повертів у руках важкий палашзульфікар із роздвоєним вістрям і повернув назад на стійку. Палаш не надихнув, незважаючи на екзотичність «жала». Розчарував і легкий фламберж із хвилястим лезом – головним чином, через ціну. Метнувши в мішень один за одним три кинджали бахарської роботи, Джеймс кисло скривився.
   І нарешті взяв ту брету, на яку накинув оком, щойно зайшов.
   «Ніколи не варто явно демонструвати свій інтерес, – навчав його дід. – Хоч би хто на тебе дивився, відкрито чи нишком, ворог чи торгівець, будь незворушний. Утім, любий онучку, це поки що не для нашого коня паша. Такі речі розумієш тільки з роками…»
   Джеймс тайкома посміхнувся.
   Ми, циніки, і в молодому віці безпристрасні, як скеля.
   Він зробив двійко пробних випадів, глибоких і зумисне повільних. Взяв ряд недбалих парадів: приму, терцію, кругову секунду. Збоку могло здатися, що хлопця атакують шквалом січних ударів. Завершилася серія відхиленням одночасно з найглибшим passado sotto, при якому ліва рука обперлася об підлогу.
   Вийшло непогано.
   Дуже довгий і важкий клинок брети дозволяв на рипості вдало зіграти корпусом, висмикуючи зброю в іншу площину.
   – Не вельми… – зауважили позаду.
   Не обертаючись, Джеймс повторив усю серію – від першого випаду до завершального рипоста з passado sotto. Цього разу він у фіналі довів справу до крайності, буквально стелячись над землею та далеко відвівши назад ліву ногу.
   Вістря брети вдарило в опору стійки з кинджалами.
   – І все одно, – сказали за спиною. – Я не про вас, пане. Ви чудово володієте клинком. Але ця брета занадто важка для таких ігор. Є ризик вхопити по голові. Або по руці. Швидкість – велике діло.
   – Може, я дістану по голові, – спокійно відповів Джеймс. – А може, дехто отримає вправний укол у лікоть. Або удар міцної криці в правий бік. На вашому місці, я не був би таким категоричним…
   І молодик повернувся до непроханого порадника.
* * *
   Зрозуміло, то не був хазяїн крамниці.
   Хазяїн ніколи не дозволив би собі панібратства.
   То був клієнт.
   Якоюсь мірою, висловлюючись мовою трубадурів, Джеймс дивився в дзеркало. Аматор «свинячих мечів» мав такий же зріст, як і він. Та й поставою був схожий: сухорлявий, гнучкий, рухливий. «Дзвіночок», жартував дідусь Ернест, коли бував у доброму гуморі.
   Одягався клієнт не побаданденському – скоріше за південноанхуеською модою. Хубон на волосяній підкладці, схожий за формою на обладунок; широкі, цупко простьобані штани до колін. На плечі «мисливець», як подумки назвав його Джеймс, накинув короткий плащ. Убрання довершував капелюх із вузькими крисами.
   Що ж до лиця, то дзеркало виявилося кривим.
   Обличчя під капелюхом пасувало швидше бюргеровіброварникові, мало гармонуючи зі статурою завзятого дуеліста. Буркотливий рот, одутлі щоки. Набряки під очима. На скронях – скісні залисини; на потилиці волосся зібране в чепуристий пук – срібний, як перший із двох нових Джеймсових камзолів. Щоки в ряботинні – сліди віспи або нашкірної хвороби. Шрамик на лівій вилиці: зірка на сім променів. Під кущуватими бровами, сховавшись у нори очниць, блищали дві вишні – вологі, дуже темні.
   А ще – орлиний ніс із нервовими ніздрями.
   Перед тим, розмовляючи з хазяїном, «мисливець» стояв до Джеймса спиною. Хлопець не міг бачити його лиця. Хіба що мигцем, коли «мисливець» трохи повертав голову, вивчаючи вподобану зброю. Та все ж здавалося, що в нього було інше, більш підходяще обличчя.
   А це йому припасували від випадкового чужинця, нашвидкуруч.
   Ради забави.
   «Що за дурні думки?!» – осмикнув себе Джеймс.
   Справді, для випускника гомобестіарію Шестирукого Крі, чоловіка, однією з трьох бойових іпостасей якого був гнолльпесиголовець, він мислив занадто відстало. Якщо ти бачив людські обличчя в птахів, левів і козлів, або бичачу морду над потужними плечима богатиря, як в Іржека Чапи, найдобрішого борцямінотавра, з яким довелося вихилити після занять чимало солодкого мускателю…
   – Бажаєте спробувати?
   У Джеймсових словах зачаївся виклик.
   Хазяїн крамниці завбачливо зник, навіть не вагаючись. Нащо заважати шляхетним панам ділитися один з одним секретами майстерності? Мабуть, не вперше траплялися йому подібні випадки. Може, й мав од цього якусь вигоду.
   Але недовірливий співрозмовник раптом посміхнувся, і тим одразу згладив напруженість ситуації. Коли рябий посміхався, обличчя його ставало куди симпатичнішим, – воно прямотаки випромінювало чарівність.
   – Я не хотів скривдити вас, пане. Пробачте, якщо мій коментар здався вам образливим. Звісно ж, я хочу спробувати. Тільки, благаю вас, давайте повільніше… Мені би хотілося збагнути суть прийому, а не провокувати сварку. Гадаю, ви теж не прихильник рейнконтру?
   Джеймс кивнув, миттєво відтанувши.
   Рейнконтром у школах фехтування називали бій без правил.
   – Агов, хазяїне! – рябий оглядівся. – Дайно нам зо два шовкових ґудзики!
   – Навіщо? – поморщився Джеймс.
   Він не був шанувальником ґудзиків, обтягнутих шовком, – їх надягали на вістря шпаг під час навчальних двобоїв.
   – Смію сподіватися, пане, ми з вами цілком досвідчені?
   На знак згоди рябий оголив шпагу, що висіла в нього на поясі, та відсалютував нею Джеймсові. У відповідь юнак привітав «мисливця» бретою, яку все ще тримав у руці, та без попередження перейшов до дій, рухаючись підкреслено неквапливо.
   Фінтом у кварту «мисливець» змусив суперника зробити крок назад. Потім, удавши, нібито забарився із продовженням, спровокував серію ударів у відповідь, коротких і швидких, мовби завдано їх у справжньому, а не договірному двобої. Цій атаці, в якій відчувалася школа, Джеймс протиставив ряд академічно чітких, вивірених, як то кажуть, «до кінчиків нігтів», парадів. І в ту мить, коли дзенькіт клинків досяг апогею – так досвідчений диригент серцем відчуває наростаюче крещендо оркестру – хлопець провів, як і вимагалося, passado sotto.
   Не дуже глибокий, але цілком достатній.
   Кінчик брети легенько торкнув лікоть «мисливця».
   – Туше!
   – Чудово! Зізнаюсь, я був не зовсім правий, сперечаючись із вами…
   Похвала, скажемо чесно, приємна навіть найзапеклішим цинікам. Джеймс подумав, що помилився з початковою оцінкою «мисливця». Поза сумнівом, гідний добродій. Вельми гідний.
   І ладен визнати свою помилку відверто, а це вже ознака шляхетності.
   – Ще раз?
   – Звичайно! Що ви скажете, коли я…
   Рябий спробував наприкінці серії дістати клинком Джеймову голову, однак той ухилився, – і суперник його не зачепив. Замість цього довга брета ледь чутно вколола рябого в правий бік. Якби рапіра ввійшла серйозно, в «мисливця» був би привід побоюватися за свою дорогоцінну печінку.
   – Неперевершено!
   – Ви мені лестите…
   – Анітрохи! Дозвольте, я ризикну повторити слідом за вами…
   Джеймс кивнув і помінявся з «мисливцем» ролями, перейшовши в атаку. Паради рябого мали більш ніж пристойний вигляд; правда, їм бракувало лоску. Повторюючи passado sotto, він застосував той самий найглибший варіант із опорою лівої руки об підлогу. Вийшло непогано, але в останню мить ліва нога «мисливця» трішки поїхала.
   Утримуючи рівновагу, він більше, ніж треба було би, нахилився вперед. Випад вийшов довший від задуманого, і вістря шпаги розпороло камзол на боці Джеймса Рівердейла.
   Камзол кольору кориці, з позолоченими гачками.
   Болю Джеймс не відчув. Подряпина, яка з’явилася через невправність рябого, навряд чи була небезпечна. Замість роздратування – камзолатаки жаль, як не крути! – у серце закралося гордовите задоволення. Прийомто ви, пане, повторили, але, самі бачите, – в руках майстра й ціпок гору наскрізь проткне, а підмайстрові накажи поклони бити, то він і лоба розтрощить…
   – Ах! До чого ж я невправний! Пане, благаю вас…
   Рябий вибачався без угаву.
   Вигляд у нього був зворушливий: переляк, схвилювання, готовність піти на все, аби тільки поранений не вважав його похибку навмисною провокацією. Від грошової компенсації Джеймс відмовився, незважаючи на те, що рябий наполягав; пропозицію оплатити допомогу лікаря також відхилив. Подряпина відразу перестала кровити, не забруднивши одягу. А камзол, як з’ясувалося при уважному огляді, цілком міг обійтися ниткою, голкою та немудрящими послугами кравця.
   За задоволення треба платити.
   Ми, циніки, це знаємо.
   Дірка в камзолі та подряпаний бік – невеликий плата за радість схрестити клинки з гідним супротивником. Ви, пане, так і сприйміть: образи не тримаю, цілком задоволений, вибачення прийняв. Рекомендую домогтися при тренуваннях, щоб кисть і лікоть руки йшли вниз одночасно. Так, цілком правильно. Ще попрацюйте ногами, стежте, щоб вас не піймали на укол з опозицією. І будете незрівнянні.
   Дозвольте попрощатися?
   Брету Джеймс роздумав брати. Всетаки затяжка. Втім, якщо в день від’їзду з Бадандена залишаться зайві гроші, а хазяїн крамниці не знайде на неї іншого покупця…
   Міркуючи таким чином, він вийшов на бульвар, зробив дев’ять із половиною кроків від збройової крамниці до носія халви, потім ще двадцять чотири кроки до чайхани «Під небом голубим», – а там сів за найближчий столик і незабаром віддав належне люлякебабу, загорнутому в найтонший корж, шишкебабу на рожні, политому кислим молоком, джуджакебабу з курчати, смаженого над ялівцевим жаром, і «чорній» юшці на баранячій крові з кардамоном.
   На десерт він узяв нугу, рахатлукум, козинаки й, зрозуміло, халву.
   У прийнятній кількості.
   А потім запитав у чайханника:
   – Шановний, де можна знайти поблизу вправного кравця?
Чтение онлайн



[1] 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Навигация по сайту
Реклама


Читательские рекомендации

Информация